На цей заклик відгукнулося одразу двоє охочих покупців, решта вагалася. Помітивши це, розносник защебетав іще красномовніше.
– Поспішайте, поспішайте купляти! – провадив він. – Не гайте часу! Його видирають нам з рук! Тільки-но з’явиться цілий транспорт – за хвилю мов корова язиком злизала. Вдень й вночі чотирнадцять водяних заводів, шість парових машин і гальванічна батарея виробляють його і не встигають вдовольнити попит. Робітники працюють так шпарко, не розгинаючи спини, що вмирають з надутоми, а їхні удови одержують у ту ж мить по двадцять фунтів стерлінгів на кожне дитинча й окрему премію – п’ятдесят фунтів – за пару близнят. Пенні, пенні, одне пенні за кружалко! Сипте по півпенні, а то й по фартингах, два півпенні, або чотири фартинги – усе, усе приймаємо залюбки. Пенні, пенні, одне пенні за кружалко. Смерть плямам винним, фруктовим, смоляним, пивним, водяним, брудним, крив’яним! Ось на капелюсі цього джентльмена пляма. Не встигне він мені замовити й кварти елю, як я її йому вибавлю.
– Що? – скрикнув Сайкс здригаючись. – Оддайте капелюха!
– Спершу вибавлю, а потім віддам, – одказав розносник, підморгуючи товариству. – Не встигнете ви до мене підійти, як ваша пляма загине. Джентльмени, джентльмени, бачите цю темну пляму на капелюсі цього добродія завбільшки в шилінг, але завтовшки з півкрони. Байдуже, звідкіля взялася вона – від вина, пива, води, смоли, дьогтю, лою, сала, смальцю чи крові…
Розносник не встиг закінчити. З жахливим прокльоном Сайкс перекинув стола, що стояв між ними, видер йому капелюха з рук і вискочив на вулицю.
Під впливом тієї самої суперечності почуттів і вагання, що мимо його власної волі штовхали його сьогодні на якісь нерішучі, незрозумілі кроки, убивець вирішив податися назад до Лондона; він не викликав підозри, ніхто з селян не кинувся йому навздогін – мабуть, подумали, що він просто п’яний лобуряка; він міг спокійно йти собі світ за очі.
Просто супроти нього стояв поштовий диліжанс, освітлюючи своїми ліхтарями темну вулицю. Сайкс хотів був швидше прошмигнути повз неосвітленою стороною, але побачивши, що диліжанс привіз лондонську пошту до місцевої поштової контори, вирішив послухати розмову й перейшов на другий бік.
Кондуктор стояв на дверях пошти, чекаючи на торбу з листами. Якийсь чоловік в уніформі побережника підійшов на цю хвилину до диліжанса, і той віддав йому запакованого кошика, що стояв уже готовий на пішоході.
– Це для ваших, – мовив він. – Чого вони там вовтузяться з тією торбою з листами? Ет, добра мені робота! Чом ви її раніше не наготували? Чи мені до світу чекати? Так не годиться.
– Ну а які новини в місті, Бене? – спитав побережник, спираючись на віконницю, щоб зручніше було милуватися баскими кіньми.
– Та нічого особливого, – відповів кондуктор, одягаючи рукавиці. – Зерно трохи підскочило… Щось казали за якесь убивство в Спіталфілді, тільки, на мою думку, це все вигадки.
– Ні, не вигадки, – заперечив якийсь пасажир, висовуючи голову з вікна карети. – І коли б ви знали, яке жахливе вбивство!
– Так це правда, сер? – перепитав кондуктор, здіймаючи капелюха. – А дозвольте спитати, кого вбито: чоловіка чи жінку?
– Жінку, і кажуть, що…
– Гей, Бене, швидше! – нетерпляче гукнув на нього кучер.
– Ото клята торба! Чи ви там усі поснули, га? – огризнувся кондуктор.
– Йду, йду! – озвався поштовий сторож, вибігаючи з контори.
– Іде, іде, – пробубонів кондуктор. – Як та багата наречена, що має в мене закохатися, та щось забарилась. Ну давайте, гайда!
Поштовий ріжок весело засурмив у темряві, і карета рушила.
Сайкс не ворухнувся: те, що він почув, здавалося, дуже мало збентежило його; його тільки турбувала думка, куди подітись. Кінець кінцем він знову повернув назад на шлях, що йде з Гетфілда до Сент-Албанса.
Він ішов похмуро вперед, але коли містечко залишилося позаду й перед ним простелився геть у порожню темряву самітний битий шлях, серце йому похололо від якогось страшного, незбагненного відчуття.
Кожна рухома й нерухома річ, усе, що він бачив, кожен силует, кожна тінь видавалися йому чимсь страшним, жахливим. Але все це було ніщо супроти того моторошного відчуття, що охопило його: він відчував, ніби скривавлена постать, що її він залишив долі в своїй кімнаті, іде за ним назирцем. Ця постать невідступно переслідувала його. Він виразно бачив у темряві навіть її тінь, бачив виразно її обриси, бачив її тверду, упевнену, урочисту ходу, якою вона простувала вперед. Він чув, як шелестить її одежа, чіпляючись за листя, і кожен подих вітру доносив до нього її останній тихий стогін. Коли він зупинявся, постать зупинялася теж; він кидався бігти, і постать не відставала від нього; якби вона бігла, це було б трохи легше, але вона не бігла, ні, вона механічно, мов бездушний, нерухомий труп линула вперед, наче за подихом тихого сумного вітру, що ні на хвилю не вщухав і не дужчав.