– Як ви смієте мене так називати? – обурився Монкс.
– А як ви смієте змушувати мене до цього, паничу? – відповів містер Броунлоу, дивлячись йому в вічі пильним, рішучим поглядом. – Чи ви справді збожеволіли? Невже ви хочете вирватися звідси? Відпустіть його; ви вільні, сер, – можете йти, але ми підемо за вами. Клянуся вам усім найсвятішим, найдорожчим мені в світі, застерігаю вас: зробіть один крок на вулиці, і в ту ж мить я звелю вас арештувати за шахрайство й злодійство. Моє рішення тверде і непохитне. Якщо ви не скоритесь, то хай упаде ваша кров на вашу власну голову… – я вмиваю руки.
– За чиїм наказом схопили мене на вулиці ці тварюки? – провадив Монкс, позираючи вовком на чоловіків, що вартували його з обох боків.
– За моїм, – відповів містер Броунлоу. – Я доручив їм це. Якщо вас обурює те, що вас позбавлено волі, то чому ж ви не пручалися раніше – ви мали на це право й змогу, але ви вважали за безпечніше мовчати. Кажу вам, шукайте законного захисту, тоді і я звернуся до закону! Але вважайте: коли ви самі зайдете так далеко, коли вам не буде вороття і сила перейде в інші руки, не благайте тоді в мене пощади й милосердя, не нарікайте, що я вас штовхнув у прірву, куди ви кинулися самі, з власної волі.
Ці слова справили, очевидно, на Монкса дуже неприємне враження й збентежили його; він вагався, не знав, що відповісти.
– Зважуйтеся швидше, – мовив містер Броунлоу з непохитною твердістю й цілковитим спокоєм у голосі. – Коли вам миліше, щоб я вас привселюдно звинуватив і накликав на вас страшну кару (я передбачаю яку), якої я не здолаю тоді вже відхилити, то кажу вам: ідіть. Коли ж ви волієте скористатися з моєї доброї ласки й з ласки тих, кого ви так тяжко скривдили, то сідайте сюди без зайвих змагань. Цей стілець чекає на вас уже два дні.
Монкс пробубонів щось невиразне: очевидно, він ще вагався.
– Ну, швидше, – звелів містер Броунлоу. – Досить мені сказати одне слово, і тоді вже буде пізно.
Але Монкс ще досі не зважувався.
– Я не маю охоти вам попускати і до того не маю на це жодного права, бо обстоюю не свої, а чужі інтереси, – мовив господар.
– Хіба… хіба не можна погодитись на чомусь середньому? – пробубонів Монкс.
– Не можна.
Монкс глянув боязко на старого джентльмена; але на обличчі його він прочитав невблаганну суворість і твердість; тоді він переступив поріг і, знизавши плечима, сів на приготований стілець.
– Замкніть двері й вартуйте; зайдете, коли я подзвоню, – звелів господар своїм помічникам.
Містер Броунлоу залишився віч-на-віч з Монксом.
– Добре ви поводитеся із сином свого найкращого друга, сер! – обурено скрикнув Монкс, кидаючи на стілець свій плащ і капелюх.
Містер Броунлоу глянув на нього.
– Так, саме тому, сер, що ваш батько був мені за найкращого друга, тому, що надії й поривання моїх юнацьких щасливих літ пов’язані з ним і з його прекрасною доброю сестрою, що упокоїлася так рано, так передчасно, залишивши мене самітним на цьому світі, – саме тому я поводжуся з вами так милосердно, – мовив він. – Я поводжуся з вами так милосердно тому, що ваш батько, тоді ще майже дитина, припав разом зі мною на коліна край смертельної постелі його рідної сестри… того ранку, коли… вона мала стати мені за любу молоду дружину… хоча доля судила інакше… Тому, що з тієї хвилини я полюбив його всім своїм осиротілим серцем і не переставав його любити, минаючи всі його помилки й легковажні вчинки до самої його смерті. Тому, що давні спогади й колишні приспані почуття прокинулися в моїй душі, тому, що, дивлячись на вас, я мимоволі згадую його… Тому, тому… з усіх цих причин я поводжуся з вами милосердно. Едуарде Ліфорд… навіть тепер, коли сором палить мені щоки за вас, негідного носити це ймення.
– Що таке ім’я? Що воно для мене? – спитав злочинець, дивуючись, чому старий пан так хвилюється.
– Ніщо, для вас воно, звичайно, ніщо, – відповів містер Броунлоу. – Але це ім’я належало їй. І навіть тепер, по довгих, безконечних роках, я, я, старий, напівмертвий чоловік, здригаюсь і хвилююсь, як і колись давно, коли чую його в чужих вустах. Я дуже, дуже радий, що ви змінили його.
– Це все чудово, але чого вам від мене треба? – спитав Монкс (ми його зватимемо так і надалі) по довгій мовчанці, під час якої він з похмурим, але зухвалим виразом на обличчі м’явся на своєму стільці, а містер Броунлоу сидів супроти нього, схиливши голову на груди й затуливши лице рукою.