– Ви маєте брата, – почав старий джентльмен, опановуючи себе. – Так, ви маєте брата; досить мені було тільки прошепотіти вам на вулиці його ім’я, і ви, схвильований і приголомшений, приїхали сюди зі мною.
– У мене немає братів, – заперечив Монкс. – Ви знаєте, що я єдиний син мого батька. Нащо ви говорите мені за якогось там брата? Ви знаєте це не згірше за мене.
– Послухайте, що я знаю і чого ви, може, й самі не знаєте, – одказав містер Броунлоу. – Незабаром вас це зацікавить. Я знаю, що від нещасного шлюбу, до якого вашого недосвідченого безталанного батька змусили пиха й шанолюбство його родичів і їхні вузькі, обмежені інтереси, ви були єдиною, надзвичайно невдалою дитиною.
– Річ не у ваших компліментах, – відповів з глузливим сміхом Монкс. – Ви знаєте, що я одинак, і з мене цього досить.
– Але я також добре знаю, якою довгою, нестерпучою мукою, яким безконечним, безнастанним стражданням був цей нещасний шлюб, – відповів йому містер Броунлоу. – Я знаю, з якою огидою, з якою нудьгою тягли за собою ваші батьки свої важкі шлюбні пута, що отруювали їм обом усе життя. Я знаю, як від холодного офіційного тону вони перейшли до одвертих сварок і докорів, як байдужість перетворилася на нехіть, нехіть на ненависть, а ненависть на огиду… І це пекло тривало аж доти, поки подружжя не розірвало ненависного ланцюга й не розійшлося, тягнучи кожен за собою його важкий кінець; звільнити остаточно від цих пут їхні руки могла сама лише смерть, і вони тягли їх за собою, прикриваючи свій біль штучними веселими ухмілками. Ваша мати знайшла швидше забуття й незабаром забула старе, але ця рана гризла й точила серце вашого батька ще довгі, довгі роки по тому.
– Я знаю, вони розійшлися, що ж тут такого? – зауважив Монкс.
– Слухайте, – провадив містер Броунлоу, – проживши нарізно якийсь час, ваша мати, що переїхала тим часом на континент і зажила там легковажним, легкодумним життям, забула цілком за свого молодого чоловіка, до того молодшого за неї на цілих десять років; але він залишився з розбитою, пошарпаною душею в Англії і з часом знайшов собі нових друзів. Принаймні, це вам відомо?
– Ні, невідомо, нічого невідомо, – відповів Монкс, одвертаючись від містера Броунлоу і вперто тупаючи ногою, очевидно заповзявшись заперечувати все, що почує.
– Увесь ваш вигляд, а ще більше ваші вчинки доводять мені, що ви ніколи не забували цього факту і що він завжди викликав у вас болючі почуття, – заперечив містер Броунлоу. – Я маю на увазі подію, що сталася п’ятнадцять літ тому, коли ви мали лише одинадцять років, а ваш батько – лише тридцять один, бо кажу вам, що ваш дід примусив його одружитися ще майже хлопчиком. Чи маю я порушувати минуле, що може кинути тінь на пам’ять вашого покійного батька, чи, може, ви звільните мене від цього неприємного обов’язку і скажете мені всю правду?
– Я не маю чого казати, – відповів Монкс. – Коли вам це до вподоби, говоріть самі.
– Гаразд. Отже, новим приятелем вашого батька був один морський офіцер у відставці, дружина якого померла лише за півроку до того, залишивши йому двох дітей; їх було більше, але з усіх вижило, на щастя, тільки двоє. Це була прегарна дев’ятнадцятилітня дівчина і малесенька дівчинка, двох чи трьох років.
– Яке мені діло до цих дівчат? – знизав плечима Монкс.
– Цей офіцер жив з родиною у тій місцевості Королівства, де оселився по своїх довгих блуканнях ваш батько, – провадив містер Броунлоу, немов не помічаючи Монксової зауваги. – Вони познайомились, сподобались одне одному й незабаром близько зійшлися. Ваш батько був привабливий, гарний, талановитий чоловік. Душею й тілом він скидався на свою покійну сестру. Спізнавши його ближче, старий офіцер щиро полюбив його. Добре було б, якби на цьому все скінчилося, але дочка його теж полюбила вашого батька.
Містер Броунлоу замовк і глянув на Монкса, що нервово кусав свої губи й сидів з похиленою головою, уперто дивлячись у землю.
– Наприкінці року ваш батько зв’язав себе урочистою обіцянкою з цією дівчиною, що полюбила його першим палким коханням.
– Ваша повість трохи задовга, сер, – зауважив Монкс, неспокійно соваючись у своєму кріслі.
– Це правдива повість горя, страждань і покути, сер, а такі повісті завжди бувають довгі, – одказав містер Броунлоу. – Якби вона повідала про безхмарне щастя й радість – ось тоді вона була б коротка. Кінець кінцем помер один з тих заможних родичів, що заради зміцнення їх матеріальних інтересів і зрозумілих поривань ваш батько мусив офірувати своїм щастям, як це часто буває в житті. Щоб віддячити за гірку кривду, до якої він теж спричинився, вельможний родич залишив вашому батькові панацею од всіх жалів і скорбот – гроші. Ваш батько мав негайно від’їхати до Рима, куди лікарі були послали його покійного родича лікуватися і де він і помер, залишивши свої справи у досить заплутаному стані. Ваш батько поїхав до Рима й захворів там на смертельну недугу; скоро про це дізналася ваша мати, вона забрала вас і негайно приїхала до свого колишнього чоловіка. Другого дня по тому він помер, не залишивши заповіту; отже, все майно перейшло до неї і до вас.