Наприкінці оповідання Монкс почав напружено й схвильовано ловити кожне слово, не сміючи дихнути, проте він не наважувався глянути старому панові у вічі й дивився вбік. Коли містер Броунлоу замовк, він зітхнув вільніше, немов з грудей йому звалився якийсь тягар, і обтер хусткою своє обличчя і руки.
– Перед своїм від’їздом за кордон ваш батько заїхав до Лондона, – провадив помалу містер Броунлоу, пильно вдивляючись йому у вічі, – і завітав до мене.
– Уперше чую! – недовірливо скрикнув Монкс, але в голосі його почувалося неприємне здивування.
– Він заїхав до мене й залишив разом з іншими речами портрет цієї нещасної дівчини, мальований його власною рукою; кидати його вдома він не хотів, а взяти з собою в далеку подорож не міг. Од тяжкої тривоги й гризот сумління ваш батько змарнів, як тінь; він натякав мені в нестямі з каяттям на те, що занапастив і вкрив неславою безщасне створіння; повідав мені, що будь-що-будь продасть бодай з великими втратами все своє нерухоме майно і, забезпечивши свою законну дружину й сина, виїде навіки за кордон (звичайно, я вгадав, що їхати він лагодився не сам-один). Але навіть на мене, свого давнього старого друга, приязнь якого пустила глибоке коріння в землю, що склепилася над любою нам обом істотою, він не звірився цілком і не оповів мені нічого докладніше, тільки обіцяв мені про все написати й побачитися зі мною ще раз перед вічною розлукою. Але склалось не так. Це було наше останнє побачення, листа я від нього не дістав і більше з ним ніколи не бачився.
Містер Броунлоу замовк.
– Коли все скінчилося, – провадив він за хвилину, – я поїхав на місце його… його (я вживаю звичайного упертого виразу, бо йому тепер однаково байдужі людська огуда й ласка)… – на місце його злочинного кохання. Я їхав з твердим наміром дати цій покинутій, одуреній дитині притулок, родинне вогнище й співчуття, – в разі, коли б мої найгірші підозри здійснилися. Там я дізнався, що родина морського офіцера виїхала нишком серед ночі за тиждень до мого приїзду, розквитавшись з усіма своїми дрібними боргами й ліквідувавши свої справи, але чому й куди вона виїхала, ніхто того мені сказати не міг.
Монкс зітхнув ще веселіше й глянув з переможною ухмілкою на старого джентльмена.
– Коли вашого брата (містер Броунлоу підсунувся ближче до нього) – це нещасне, обкрадене, забуте створіння – напутила на мій шлях чиясь воля, сильніша за простий збіг обставин, і я врятував його від ганебного, злочинного життя…
– Що?! – скрикнув Монкс.
– Так, це зробив я, – мовив містер Броунлоу. – Я ж вам казав, що моє оповідання вас незабаром зацікавить. Так, я врятував його; мабуть, ваш лукавий спільник не повідав вам мого імені, хоча він і не міг гадати, що ви мене знаєте. Коли я взяв хлопчика до себе, мене одразу вразило, що він скидається на той портрет, що про нього я вам допіру казав. Навіть тоді, коли я його побачив уперше в його брудному гидкому лахмітті, якийсь невловимий вираз його обличчя нагадав мені щось рідне, мов переді мною увіч промайнув живий відблиск любого минулого. Мені не треба вам казати, що його вкрали, перш ніж я встиг довідатися його історію…
– Чому не треба? – перебив його Монкс.
– Тому, що ви це добре знаєте.
– Я?
– Не заперечуйте, це вам не допоможе. Я доведу вам, що знаю ще більше.
– Ви… ви… не маєте жодних доказів проти мене, – пролепетав Монкс. – Жодних, жодних, я можу поручитись головою.
– Побачимо, – відповів старий джентльмен, проникливо вдивляючись йому в вічі. – Хлопчик зник, і всі мої зусилля розшукати його згинули марно. Ваша мати вже на той час давно померла, і я знав, що тільки ви можете розкрити мені цю таємницю, якщо її взагалі було можливо розкрити. Я чув, що ви перебуваєте у вашому маєтку в Вест-Індії, куди ви виїхали після смерті вашої матері, щоб замести сліди свого недоброчесного життя в Європі. Я приїхав туди, але дізнався, що ви вже знову виїхали звідти і перебуваєте тепер, здається, в Лондоні, але точнішого я нічого не дізнався. Я повернувся до Англії. Ваші повірені у справах не могли мені сказати, де ви мешкаєте. Я дізнався від них, що ви не змінили свого дивного поводження: їздите по всіх усюдах, ніколи не живете на одному місці, то з’являєтеся мало не щодня, то зникаєте на цілі місяці і, мабуть, вештаєтесь, за старою звичкою, по різних гидких вертепах і водитеся з різними підозрілими людцями, товариство яких ви уподобали, ще як були розбещеним, зіпсованим юнаком. Я набрид вашим повіреним своїми розпитами, я даремно виходив од краю до краю всі вулиці, сподіваючись вас перестріти; усі мої зусилля були марні, і тільки тому дві години я нарешті натрапив на вас.