На острові Джекоба товарні склади стоять пусткою, дахів на них нема, стіни осипаються, замість вікон чорніють порожні дірки, двері ледве тримаються на завісах і валяться на вулицю; комини закурені, але димок з них в’ється. Років тридцять-сорок тому (поки банкрутство та судова тяганина не сплюндрували дощенту цієї місцевості) тут било життя, і місцевість цвіла повним цвітом; а тепер це справді пустеля. Будинки стоять облогом, без хазяїв. Хто сміливіший, той іде, ламає двері й оселяється, живе тут і вмирає. Треба мати якусь надзвичайну потребу критися від людських очей або стояти дійсно на останнім щаблі жебрацтва й злиднів, щоб шукати собі притулку на острові Джекоба.
На цьому острові – трохи на відшибі від решти халуп – стоїть досить великий, брудний і ветхий будинок, що виділяється із загальної маси цих жител лише міцно позабиваними вікнами й дверима; задньою стороною він обернений до каналу, як і решта тутешніх будівель, що про них ми допіру згадували.
В одній з кімнат його горішнього поверху зійшлося троє чоловіків. Вони довго сиділи мовчки, полохливо й непевно позираючи один на одного; на їхніх похмурих обличчях можна було виразно прочитати напружене чекання й тривогу. Це були: Тобі Крекіт, містер Чітлінг і ще один підстаркуватий розбійник з майже зовсім розтрощеним, мабуть ще замолоду, носом, з величезним червоно-сизим шрамом на щоці, здобутим, мабуть, за відповідних обставин. Це був збіглий каторжний на ймення Кегс.
– Шкода, що ти не вибрав собі іншої схованки, мій друже, коли обом старим припекло, – мовив Тобі до Чітлінга. – Краще було не приходити до мене.
– І справді, чого приперся сюди, дурню! – мовив Кегс.
– Я сподівався, що ви зустрінете мене гостинніше, – зажурено відповів містер Чітлінг.
– Бачиш, хлопче, коли хтось живе так самітно й відлюдно, як я, – пояснив йому Тобі, – і має завдяки цьому свій затишний, лагідний куточок, куди ніхто чужий не встромить свого нечемного носа, то, знаєш, честь вітати в себе гостя, що перебуває в такому стані, як ти, трохи небезпечна, навіть коли цей гість взагалі дуже поштива людина й дуже приємний партнер у картярській грі.
– А особливо коли в цього молодого відлюдника гостює його приятель, що приїхав раніше з далеких країв, ніж цього сподівалися, і через свою смиренну вдачу не бажає одразу з панами суддями знайомитися, – додав Кегс.
Вони замовкли. Нарешті Тобі Крекіт, почуваючи, що тепер не час і не сила провадити розмову в його улюбленому жартівливому тоні, звернувся до Чітлінга з простим запитанням:
– Коли заарештовано Феджіна?
– Саме в обід, о другій годині. Ми з Чарлі дременули через комин прачкарні, а Болтер кинувся сторч головою в порожню діжку; тільки ноги його такі довжелезні, що він не встиг їх убгати всередину, й тому його теж злапали.
– А Бет?
– Сердечна дівчина! – відповів Чітлінг, і його зажурене обличчя ще дужче посмутніло. – Вона пішла подивитися на труп, але не стерпіла цього й збожеволіла: почала кричати, лементувати, битися головою об стіну; їй скрутили руки гамівною сорочкою й відвезли негайно до лікарні. Там вона й досі сидить.
– Ну а що з малим Бетсом? – спитав Кегс.
– Він блукає десь в околиці й сказав, що прийде, як стемніє; незабаром буде, мабуть, тут, – відповів Чітлінг. – Більше ніде подітись, бо всіх наших заарештовано в «Калік», там – я бачив це на власні очі – повно-повнісінько хортів.
– Урвалося! – зітхнув Тобі, кусаючи губи. – Ех, не одному хлопцеві буде капут.
– Тепер саме йде судова сесія, – мовив Кегс. – Якщо вони візьмуться негайно до справи і Болтер зізнається (а він напевне зізнається, напевне, бо вже й досі доволі виказав), то вони «пришиють» Феджіна до вбивства, оголосять вирок у п’ятницю, і за якийсь тиждень він уже теліпатиметься на шибениці.
– Ви б послухали, як реагувала юрба: полісмени відбивалися, як змії, а то б вона старого на клоччя пошматувала, – оповідав Чітлінг. – Одного разу він навіть звалився на землю; тоді хорти його оточили з усіх боків і почали пробиватися крізь тисняву. Щоб ви побачили, як він, зальопаний кров’ю і грязюкою, тулився до них, немов би то були його наймиліші друзі. Так у мене перед віччю й стоїть: юрба здушує, напосідає з усіх боків, а вони його тягнуть за собою; люди казяться, лізуть одне одному на плечі, клацають зубами й тиснуться до нього; на патлах і на бороді в нього кров; баби пробиваються в саму тисняву, божаться й лементують, що видеруть йому з грудей серце. У мене ще й досі лящить у вухах їхній крик!..