Малого Олівера, на превелике його диво, було звільнено від ув’язнення, і він одержав наказ убратися в чисту сорочку. Не встиг він управитися з цією незвичайною для себе зміною туалету, як містер Бембль власними своїми руками приніс йому миску каші зі святковим десертом – чотирма з половиною лотами хліба. З цього дивного дива Олівер гірко заплакав, цілком природно гадаючи, що Рада, очевидно, поклала вбити його для якогось загального добра, бо інакше не почала б годувати його, мов на заріз.
– Не три очей, Олівере, ач які червоні! Їж свою кашу і будь вдячний, – урочисто мовив містер Бембль так, щоб кожне слово врізалося хлопцеві в пам’ять. – Тебе віддають у науку, Олівере.
– В науку, сер? – тремтячи озвався Олівер.
– Так, – відповів містер Бембль. – Добрі, милостиві пани добродії, що заступають тобі, Олівере, батька й матір, яких у тебе нема, дадуть тобі освіту, наставлять тебе на життєву путь і виведуть тебе в люди – дарма, що це коштує парафії аж три фунти десять шилінгів! Три фунти, десять, Олівере! Сімдесят шилінгів – вісімсот сорок пенсів – це все для якогось байстрюка, сироти безрідного, якого ніхто не любить.
Містер Бембль на мить замовк, щоб перевести дух після своєї довгої суворої рацеї, і побачив, що по щоках бідної дитини котяться ревні сльози.
– Ну годі, годі, Олівере, – сказав уже не так урочисто містер Бембль, страшенно задоволений з очевидних наслідків своєї красномовності, – годі, витри очі рукавом куртки й не капоти слізьми в кашу – це дуже нерозумно.
Містер Бембль мав рацію: води в каші було вже й так забагато.
Дорогою до магістрату він наказав Оліверові нічого не боятися, тільки дивитися весело й бадьоро, а як, бува, пан суддя запитає, чи йому хочеться йти в науку, то сказати, що хочеться страшенно. Олівер обіцяв виконати усе як слід, тим більше що містер Бембль, між іншим, завірився його добре почастувати, якщо він не послухає. У магістраті сторож залишив його на самоті у якійсь невеликій кімнаті й наказав тут чекати. Хлопчик просидів нерухомо із півгодини, а серце йому болісно стискалося з непевності. Нарешті містер Бембль просунув через двері свою голову, не покриту на цей раз трикутним капелюхом, і голосно мовив:
– Серденько моє Олівере, ходи-но сюди до панів добродіїв. – А потім суворо глянув і стиха додав: – Пам’ятай, що я тобі казав, шибенику.
Олівер наївно витріщив на містера Бембля очі, здивований його непослідовним тоном, але той не дав йому часу дивуватися й потяг його до сусідньої кімнати. Це був просторий покій з великим вікном; двоє панів у напудрованих перуках сиділи на кафедрі, один читав газету, а другий розглядав через черепахові окуляри невеличкий клапоть пергаменту.
Містер Лімбкінс стояв по один бік кафедри, а містер Гемфілд з трохи обмитим на цей раз обличчям – по другий.
Якихось два дебелих чоловіки у ботфортах походжали по кімнаті. Пан в окулярах клював носом над своїм пергаментом і саме задрімав, коли містер Бембль привів Олівера перед кафедру; настала хвилева тиша.
– Це той хлопець, ваша мосць, – мовив нарешті містер Бембль.
Пан, що читав газету, підвів голову й сіпнув свого колегу за рукав; той здригнувся.
– Ага, так оце і є той хлопець? – спитав він.
– Так, це він, сер, – відповів містер Бембль. – Уклонися панам добродіям, серденько.
Олівер схаменувся і якнайчемніше вклонився; не зводячи очей з напудрованого волосся суддів, він питав себе, чи всі вони народжуються з таким білим клоччям на голові й чи не завдяки цьому стають суддями.
– Мг, так він, значить, любить трусити сажу? – спитав дідусь.
– Кохається в сажі, ваша мосць, – відповів містер Бембль, нишком ущипнувши Олівера, щоб той, бува, не ляпнув чогось невідповідного.
– І він хоче буть сажотрусом? – провадив старий пан.
– Ой боженьку! Якби ми віддали його до якого іншого майстра в науку, він би обов’язково утік світ за очі, – запевнив суддю містер Бембль.
– І цей чоловік бере його в науку – це ви, сер? – Ви ж будете добре поводитися з ним, годуватимете, глядітимете його тощо? – провадив старий пан.
– Раз я кажу, що буду, то, значить, буду, – буркнув містер Гемфілд.
– Друже мій, ви говорите досить нечемно, але видаєтеся чесним, щирим чоловіком, – зауважив суддя, повертаючи свої окуляри до кандидата на Оліверову премію, на кожній рисі обличчя якого лежало тавро патентованої жорстокості, але підсліпуватий суддя вже майже зійшов на дитинство: де ж йому таки було спостерегти те, що було очевидно всім звичайним людям.