– Прокляття! – скрикнув Сайкс, проводячи рукою по чолі. – Хіба ви не маєте чого мені сказати?
Усі троє похнюпились і зніяковіло засовались на стільцях, але нічого не відповіли.
– Слухай ти, це ж твоя хата, – звернувся Сайкс до Крекіта. – Що ти думаєш зробити: віддаси мене поліції чи переховаєш тут, поки не вщухне гонитва.
– Лишайся, коли думаєш, що тут безпечно, – відповів господар, помовчавши трохи: він вагався.
Сайкс помалу звів очі вгору, на стіну за собою, намагаючись обернути голову назад.
– Те… тіло… вже закопане? – спитав він тихо.
Його колишні товариші мовчки похитали головами.
– Чому не закопане? – мовив він знову, обертаючись до стіни. – Нащо зберігати нагорі таку погань?.. Що це? Хтось стука?
Крекіт зробив знак рукою, що нічого страшного нема, й вийшов; за хвилю він повернувся з Чарлі Бетсом. Сайкс сидів посередині кімнати. Він був перший, кого побачив Чарлі. Їх очі ззирнулися.
– Тобі, – скрикнув хлопець, кидаючись назад, – чому ти мені не сказав цього раніше?
Ворожість старших колишніх товаришів так пригнітила заклятого чоловіка, що він радий був запобігати ласки бодай перед цим хлоп’ям. Тому він хитнув ласкаво головою й простягнув до нього руку.
– Відведи мене до іншої кімнати! – мовив хлопець відступаючи.
– Чарлі! – звернувся Сайкс, підходячи до нього. – Ти не впізнаєш мене?
– Не руш, не руш, не підходь! – скрикнув хлопчик, відступаючи ще далі й дивлячися з жахом убивці у вічі. – Потвора!
Сайкс зупинився: вони ззирнулися знов, і чоловік спустив додолу очі.
– Будьте всі мені за свідків! Усі! – скрикнув хлопець, махаючи стиснутими кулаками й щораз дужче шаліючи. – Дивіться, дивіться: я не боюсь його! Якщо вони з’являться, я викажу на нього! Викажу, викажу! Кажу вам це заздалегідь! Хай він уб’є мене, коли хоче або коли посміє! Байдуже! Коли я буду тут, я викажу на нього! Хай його живцем в окропі варять – я й тоді викажу на нього! Убивець! Душогуб! Пробі! Пробі! Коли між вами є хоч один хоробрий чоловік, поможіть мені! Убивець! Пробі! Геть його!
І з цим криком беззбройна дитина кинулася з кулаками на кремезного чоловіка. Обурення надало їй сили; вона наскочила на нього так раптово, що розбійник повалився на землю.
Кегс, Чітлінг і Крекіт мов скам’яніли й мовчки дивились, як боролась долі дитина з чоловіком; хлопчик не тямив нічого, не помічав ударів, що сипались на нього, і тільки щораз щільніше й щільніше затягував куртку на грудях убивці, голосно гукаючи: пробі!
Проте боротьба була занадто нерівна й довго тривати не могла. Сайкс підібгав хлопчика під своє тіло і вже уперся йому коліном у горло, коли нараз Крекіт сіпнув його за руку й сполохано показав на вікно. Внизу на вулиці замаячіли вогні, почувся голосний стурбований гомін, тупотіння хапливих незчисленних кроків по сусідньому дерев’яному містку. Якийсь вершник був, мабуть, серед юрби, бо по нерівному камінні задзвеніли підкови. Вогні наближалися, яснішали, тупотіння зростало й насувалося, в двері щось грізно постукало, а потім знявся такий злісний рев сотень голосів, що найсміливіше серце могло б похолонути.
– Пробі! Він тут! Ламайте двері! – кричав щосили хлопець.
– Іменем короля – відчиніть! – закричали надворі, і глухий рев знявся знову, але ще ближче й гучніше.
– Ламайте двері, ламайте двері! – надривався хлопець. – Доброю волею вони їх не відчинять! Біжіть просто на світло до кімнати! Ламайте двері!
Коли він замовк, важкі могутні удари посипалися в двері й у віконниці нижнього поверху і з грудей юрби вирвалося голосне одностайне «ура!». Крик цей був такий могутній, що застукані злочинці вперше зрозуміли, яка юрба зібралася внизу.
– Куди замкнути це кляте чортеня! – люто скрикнув Сайкс, бігаючи, як звір, по кімнаті й волочучи хлопчика, немов порожній лантух, за собою. – Сюди! Швидше! – він штовхнув його в якусь темну комірку й замкнув двері засувом і ключем. – Надвірні двері надійні?
– Ключ і ланцюг, – відповів Крекіт, що, як і його товариші, стояв безпорадний, приголомшений, не знаючи, що чинити.
– Дошки міцні?
– Оббиті бляхою.
– Вікна?
– Теж.
– Прокляття на вас! – скрикнув в розпуці зухвалий розбійник, розчиняючи вікно й загрожуючи юрбі. – Шалійте! Шалійте! Рано зраділи!..
Ніколи ще людське вухо не чуло такого жахливого реву, яким відповіла розлютована юрба на цей виклик. Ті, що стояли далі, кричали переднім підпалити хату, інші вимагали, щоб поліція застрелила на місці злочинця. Але це все було ніщо супроти гніву якогось вершника, що скочив із сідла і, прокладаючи собі руками дорогу крізь розбурхану юрбу, немов би це були хвилі морські, підбіг до вікна й своїм викриком «Двадцять гіней тому, хто дістане драбину!» покрив увесь галас.