Його сусіди підхопили ці слова, і сотня голосів віддала їх луною. Одні вимагали драбини, другі ковальського молота, треті кидались по них із смолоскипами, поверталися назад з порожніми руками й знову починали галасувати; одні надривали собі груди безсилою лайкою й прокльонами, другі протискувалися силоміць у нестямі вперед, засліплені, розскаженілі, заважаючи роботі передніх. Дехто з найсміливіших зайдиголів намагався видряпатися на другий поверх по ринвах і виступах у стіні. Внизу, у темряві, хвилювалася гудюча юрба, мов руна польові під наскоками сердитого буревію, і час од часу озивалася голосним звірячим ревом.
– Вода спадала, коли я йшов! – скрикнув убивець, відскакуючи назад од вікна, щоб не бачити цих жахливих, розскаженілих облич. – Мотузку швидше, довгу мотузку! Вони всі спереду. Я спущуся в рівчак і так утечу. Швидше мотузку, а то я вб’ю вас усіх, а тоді проб’ю й сам собі голову!
Сліпий жах паралізував його товаришів, і вони мовчки показали йому, де зберігаються мотузки. Убивець похапцем вибрав найдовшу та найміцнішу й кинувся на горище.
Усі вікна в задній частині будинку були здавна замуровані цеглою, за винятком одного маленького віконця в тій комірці, де сидів замкнений хлопчик, що було занадто мале навіть для його щуплого тільця; але крізь цю відтулину можна було кричати, і хлопчик, ні на хвилю не замовкаючи, кричав щосили юрбі чатувати з цього боку. Тому, коли розбійник виліз на дах з дверцят горища, рев голосів сповістив це тим глядачам, що збилися в купу перед фасадом будинку, і люди з криком посунули сюди.
Дошкою, яку він захопив із собою нагору, розбійник затулив двері так міцно, що вибити їх з другого боку було б дуже важко, обережно пробрався черепичним дахом і перехилився через край униз.
Вода спала, на дні канави була сама тванюка. Юрба завмерла на кілька хвиль і мовчки стежила за його рухами, не розуміючи гаразд, що він хоче зробити. Але нараз вона зрозуміла й, зрозумівши, що його зусилля марні, заревла таким переможним ревом, супроти якого її попередні крики здавалися шепотом. Вона ревла, хвилювалась і знов ревла. Ті, що стояли далі й не знали причини цього реву, підхопили його теж, і він нісся тепер луною зо всіх боків, немов усе велелюдне місто скупчилося тут, щоб проклясти убивцю.
Потік злих, роздратованих людей сунув сюди з вулиці все ближче, ближче, ближче, і в тремтливому полум’ї смолоскипів то тут, то там маячіли запеклі, розсатанілі обличчя. Юрба вдиралася в будинки по той бік рову, випирала в кожні рами й мостилася скрізь, де тільки можна було; грона людських голів визирали з кожного вікна, навіть на дахах купами нагромадилися люди. Три найближчі дерев’яні містки вгиналися під вагою людських тіл. Але юрба плавом пливла, прибувала, люди розлазилися по всіх кутках, вилазили на стовпи, на дерева, аби тільки скинути оком на злочинця й послати і собі прокльон на його голову.
– Злапали! Злапали! – скрикнув якийсь чоловік з найближчого містка. – Ура!
Всі капелюхи полетіли вгору, й знову повітря здригнулось від реву.
– П’ятдесят фунтів тому, хто приведе мені його живцем! – почувся з того самого кутка голос якогось старого джентльмена. – Я не зійду з цього місця й чекатиму тут на того, хто з’явиться по гроші.
Знявся ще дужчий рев. На цю хвилину пронеслась чутка, що двері нарешті виламано й що той чоловік, що перший згадав за драбину, продерся всередину, – і зненацька юрба відхлинула назад до фасаду. Побачивши, що глядачі посунули з місточків, ті, що примостилися на вікнах, посунули теж на вулицю, змішуючись з потоком людей, що поверталися на свої старі позиції. Штовхаючи й підганяючи сусідів, усі тиснулися ближче до надвірних дверей, щоб поглянути, як поліція поведе злочинця. Це було щось страшне. Чулися налякані смертельні крики; хтось зомлів, когось придушили, когось збили з ніг і мало не затоптали чобітьми… Вузькі заулки були вщерть забиті людьми. Одні намагалися продертися до дверей будинку, інші марно силкувались вирватися од дверей будинку, інші силкувались вирватися з тисняви. На якусь хвилину увага розбилася, про вбивцю на мить забули, хоча бажання захопити його ще дужче розпалилось, якщо це було взагалі можливо.
Розпука здушила Сайксове серце: лють юрби приголомшила, розчавила його, надії на порятунок уже не було. Але він умить помітив цю раптову зміну становища і скочив на ноги: лишалась одна можливість врятувати життя: кинутися в рів і, ризикуючи задихнутися в тванюці, продертись у темряві на другий берег, поки юрба забула на хвилю за нього.