– Так, – відповів Монкс, похмуро дивлячись на бідного хлопчика, серце якого билося так сильно, що він міг чути його удари. – Так – це їх байстрюк.
– Вираз, якого ви вживаєте, – докір двом істотам, що давно вже стоять поза межами нікчемної людської огуди, – мовив суворо містер Броунлоу. – Нікого з живих він не ганьбить, за винятком того, хто його вживає. Але річ не в цьому. Далі. Цей хлопчик народився в цьому місті.
– В притулку для жебраків. Я це знаю. Ця вся історія тут записана, – похмуро провадив Монкс, показуючи нетерпляче на документи.
– Але мені треба, щоб ви переказали її вголос, – одказав містер Броунлоу, обводячи оком усіх присутніх.
– Ну то слухайте, ви! – скрикнув Монкс. – Коли батько цього хлопця занедужав у Римі, його жінка, моя мати, з якою батько давно розійшовся, взяла мене й поїхала до нього з Парижа, – звичайно, в справі його маєтності, наскільки мені це відомо, бо вони ніколи не любилися. Він не знав, що ми приїхали, бо лежав непритомний і не приходив до пам’яті аж до самої смерті (він помер другого дня). В його письмовому столі серед інших документів знайшлося два папери, датовані тим днем, коли він саме заслаб; і обидва були адресовані на вашу адресу (Монкс обернувся до містера Броунлоу); окрім них, там була цидулка теж для вас, а на конвертах було написано, щоб їх відіслали лише тоді, коли він помре. Один з цих паперів був лист до цієї дівчини Агнеси, а другий – духовна.
– Що було в листі? – спитав містер Броунлоу.
– В листі? Це був звичайнісінький клаптик паперу, густо обписаний з усіх боків покутницьким плачем мого батька і молитвами до Бога захистити його кохану. Батько, очевидно, задурив дівчині голову нісенітницею про якусь таємницю, що колись незабаром мала розкритися, але перешкоджала йому одружитися з нею саме тоді. Вона здалася на це й терпляче вірила йому, аж поки не зневірилася занадто й не втеряла того, чого їй уже ніхто ніколи не міг повернути. На цей час вона була вже вагітна й за кілька місяців сподівалася пологів. У листі до неї батько писав про те, що він зробить, щоб сховати її від сорому, якщо не вмре; а як умре, то благав її не проклинати його пам’яті й не думати, що їхній гріх упаде на неї або на їхню безвинну дитину, бо всьому винен був тільки він сам. Він нагадував їй про той день, коли він подарував їй маленький медальйон і обручку з її хрещеним іменням і вільним місцем для прізвища, яке сподівався дати їй колись. Він просив її залишити в себе ці речі й носити їх на грудях коло серця, як і раніше… Потім він повторював це саме ще і ще кілька разів гарячковими дикими словами – мов у нестямі. Мабуть, у нього вже справді почалася тоді маячня.
– А духовна? – спитав містер Броунлоу, побачивши, як ревні сльози покотилися з Оліверових очей.
Монкс мовчав.
– Духовна була написана відповідно до листа, – провадив за нього містер Броунлоу. – Мій покійний друг писав про біль і горе, що заподіяла йому його дружина, про її доткливу вдачу, про зіпсованість, вади й передчасні зародки всіляких гидких прикмет в дитячій душі свого єдиного сина, якого ще змалку навчили ненавидіти свого батька; він відписав вам і вашій матері, кожному по вісімсот фунтів стерлінгів на рік, а основну свою маєтність він поділив на дві рівні частини для Агнеси Флемінг і її дитини, якщо дитина народиться живою і доросте літ. В разі, коли б народилася дівчинка, то вона мала дістати спадщину без жодних обмежень; але якби це був хлопчик, то спадщина мала перейти до нього лише за тієї умови, що він до свого повноліття не заплямує свого імені жодним ганебним вчинком, підлістю, кривдою, не покаже себе хамом або нікчемою. Мій друг писав, що ставить цю умову, щоб довести своє глибоке довір’я до матері цієї дитини і своє глибоке непохитне переконання, що дитина дістане в спадок усі її високі прикмети – її добре серце та шляхетну вдачу. Якби його майбутній син обманув його надії, то гроші мали перейти до вас, його старшого сина, бо тільки в тому разі, коли б обидва його сини були однаково зіпсовані, згоджувався він визнати вашу першочерговість щодо свого майна, але не до своєї батьківської любові, яку ви ще за свого маленства вбили своєю безсердечністю.
– Моя мати зробила те, що була б зробила кожна жінка в такому разі, – почав голосніше Монкс, – вона спалила цю духовну. Листа вона не надіслала на зазначену адресу, але зберегла його про всяк випадок разом з деякими іншими доказами, якби Флемінги, бува, намагалися потім сховати свою неславу. Вона повідомила про все батька цієї дівчини з такими яскравими ганебними подробицями й з такими тяжкими обвинуваченнями, які тільки могла навіяти їй її жорстока ненависть до цієї родини, – за що я полюбив її тепер. Оганьблений, знеславлений старий офіцер зник і оселився в якомусь далекому глухому кутку Валісу, змінивши своє прізвище, щоб навіть його друзі не дізналися, куди він подався. Незабаром він помер. Перед кількома тижнями його дочка втекла нишком з дому; він кинувся шукати її й обійшов пішки всю околицю, всі сусідні міста й села, але не знайшов її. Додому він повернувся вночі, переконаний, що вона вкоротила собі віку, щоб сховати свій і його сором. Уранці його знайшли мертвим у ліжку: його старе серце розірвалося.