– Далі, далі, – наказав містер Броунлоу, роблячи знак місіс Мейлі наблизитись до нього.
– Вам не поталанило дізнатися, де подівся зі своєю родиною старий офіцер, – провадив Монкс, – але там, де приязнь буває часом безсила, ненависть прокладає собі дорогу. Минув рік, і моя мати довідалась про це докладно й розшукала дитину.
– І вона взяла її до себе?
– Ні. Селяни ці були дуже вбогі, і незабаром вони, тобто він, чоловік, почав нарікати на свій добросердий вчинок. Отже, моя мати заплатила їм трохи і залишила в них тим часом дівчину, пообіцявши надіслати їм потім ще грошей, чого вона, звичайно, не зробила. Хоч вони були вже самі не раді, що взяли приймачку, й дуже бідували, але моя мати вважала, що цього ще мало, і щоб дитина їм зовсім увірилась, вона оповіла їм про ганебний вчинок старшої сестри їх приймачки, – звичайно, у найвідповіднішому для себе тоні. Мати застерегла їх, щоб вони добре пантрували дівчинки, бо в її жилах тече погана кров, сказала їм, що вона позашлюбна дитина і, безперечно, теж колись стане на погану стежку. Все ніби підтверджувало її слова; селяни повірили їй, і для дитини почалося таке каторжне життя, що навіть ми з матір’ю не могли б побажати їй гіршого. Коли нараз одна вдова, що мешкала на той час у Честері, побачила випадково цю дівчинку, пожаліла її і взяла її до себе в прийми. Мабуть, проти нас діяла сама нечиста сила. Усі наші зусилля згинули марно: дівчинка залишилася в цієї леді і зажила в достатках і лагоді. Три останні роки я не міг нічого довідатися про неї і тільки кілька місяців тому побачив її знову.
– І бачите її й тепер?
– Так. Вона спирається на вашу руку.
– Але все ж для мене вона моя люба небога, моя люба кохана дитина! – скрикнула місіс Мейлі, стискаючи в своїх обіймах молоду дівчину, що похитнулась і мало не зомліла. – Ні за які скарби, ні за що в світі не відпустила б я тепер від себе мого любого друга, мою рідну любу дитину!
– О, мій любий, єдиний друже! – скрикнула Роза, притискаючись до її лона. – Найдорожчий, найдобріший в світі друже. Моє серце зомліває… я не маю сили пережити цього всього!
– Ти зазнала так багато горя, а все ж зосталася наймилішим, найдобрішим створінням у світі, що було сонячним променем для всіх своїх ближніх, – мовила місіс Мейлі, ніжно цілуючи її. – Та годі, годі-бо, моя дівчинко. Подумай краще, ким тобі доводиться цей бідний хлопчик, що прагне обійняти тебе. Глянь, глянь, моя люба, на нього.
– Тітусю, рідна тітусю! – скрикнув Олівер, охоплюючи Розу за шию своїми рученятами. – Тітусю… ні, ні, я ніколи не зватиму тебе так! Сестричко, моя люба рідна сестричко, яку моє серце одразу впізнало і яку я так полюбив! Розо, серденько моє, моя люба рідна Розо!
Хай будуть святі для нас ті сльози, що котилися з їхніх очей, і уривчасті гарячі слова, що зривалися з їхніх уст, коли вони заніміли в теплих, міцних обіймах. За ці кілька коротких хвилин вони знайшли і втратили батька, матір, сестру. Радість і горе їх злились в одній чарі, але сльози їхні не були гіркі, бо навіть горе глянуло на них з-за такого ніжного серпанку минулого, зв’язане з такими любими, теплими спогадами, що душі їхні сповнилися глибокої урочистої радості, а біль відійшов удалечінь.
Роза з Олівером пробули довго на самоті. Нарешті легенький стук у двері нагадав їм, що хтось сторонній чекає за дверима. Олівер відчинив двері і вийшов тихенько з кімнати, залишаючи місце Гаррі Мейлі.
– Я знаю все, я знаю все, моя люба Розо, – мовив Гаррі, сідаючи побіч хорошої дівчини. – Я опинився тут не випадково, – додав він по довгій мовчанці. – І дізнався я про все не допіру, а ще вчора – так, тільки вчора. Ви, мабуть, вгадали, чому я прибув? Я приїхав, щоб нагадати вам про вашу обітницю.
– Стривайте, – спинила його Роза. – Адже ж ви знаєте все?
– Усе. Ви дозволили мені повернутися до нашої розмови протягом цілого року. Так?
– Так.
– Ми умовилися, що я не буду вимагати від вас змінити ваше рішення, – провадив Гаррі, – а вислухаю мовчки все, якщо ви не відмовитесь від своєї думки. Я мав скласти до ваших ніг усю шану й добро, що дістав би на той час, але коли ви й тоді не відступилися б від свого рішення, я обіцяв ані словом, ані ділом не намагатися вплинути на нього.
– Та сама причина, що змушувала мене тоді до цього, не зникла й тепер, – твердо відповіла Роза. – Ніколи ще не відчувала я з такою силою, як ось сьогодні, своєї повинності перед тією доброю жінкою, що врятувала мене від ганьби й страждань. Це тяжка боротьба, але я пишаюся цією боротьбою; це тяжкий біль, але моє серце стерпить і його.
– Те, що розкрилось сьогодні… – почав Гаррі.