– Ще б пак, сер, – одказав містер Гемфілд, скрививши своє відворотне обличчя в ухмілку.
– Та я проти вас нічого й не маю, – заспокоїв його суддя, міцніше насовуючи окуляри на перенісся й шукаючи очима каламаря.
Це була рішуча хвилина в житті Олівера. Якби каламар стояв там, де думав суддя, він був би встромив у нього своє перо, підписав угоду, і Гемфілд заволодів би Олівером. А що каламар стояв перед самим його носом, то суддя, звичайно, як це завше водиться, не міг його знайти, і раптом його неуважний погляд упав просто перед себе на Оліверове бліде залякане обличчя: дарма щипав хлопчика нишком Бембль і витріщав на нього очі, хлопчик дивився на свого майбутнього патрона з таким яскравим жахом, що навіть підсліпуватий суддя не міг не спостерегти цього. Старенький відклав перо набік і перевів погляд свій з Олівера на містера Лімбкінса, що в цей мент лагідно й непричетно (мовляв, моя хата з краю) саме нюхав собі табаку.
– Моя дитинко, – мовив ласкаво старий пан, перехиляючись через кафедру до Олівера, що аж здригнувся від цих слів (та воно було й не диво: незвичайні звуки нас завжди трохи лякають, а він ніколи ж не чув доброго слова). – Ти якийсь блідий, дитинко моя, і стурбований. Скажи мені, в чому річ?
– Відійдіть-но трохи далі від нього, стороже, – наказав другий суддя, відкладаючи набік газету і з цікавістю перехиляючись наперед. – Та ну-бо, дитино, скажи нам, у чому річ? Не бійся!
Олівер упав навколішки, стиснув руки й почав благати не своїм голосом, щоб його знов замкнули до темної кімнати, щоб його заморили голодом, лупцювали, били, катували – все що завгодно, тільки щоб не віддавали в лапи цього страшного чоловіка.
– Господи! – скрикнув містер Бембль, здіймаючи красномовно руки й очі до неба. – Господи! З усіх дводушних і лицемірних сиріт, яких я бачив на своєму віку, ти, Олівере, найбезсоромніший, най…
– Зав’яжіть язика, стороже, – не дав докінчити Бемблеві цього складного прикметника другий дідусь.
– Даруйте, ваша мосць, – перепитав містер Бембль, не ймучи віри своїм власним вухам. – Ваша мосць говорили до мене?
– Так, до вас! Зав’яжіть язика.
Містер Бембль скам’янів. Як! Йому, парафіяльному сторожеві, кажуть зав’язати язика? Пробі! Та це ж моральна революція! Старий пан у черепахових окулярах глянув на свого колегу, що на знак згоди хитнув головою.
– Ми відмовляємося ухвалити цю угоду, – мовив старенький, відсовуючи набік свій пергамент.
– Я сподіваюся, я сподіваюся, – промимрив містер Лімбкінс, – я сподіваюся, що панове судді не подумають на підставі нічим не доведеного свідчення дитини, що… що… парафіяльна адміністрація… чимсь… завинила…
– Суддів постановлено не на те, щоб критикувати поведінку Парафіяльної Ради, – гостро відповів другий суддя. – Відведіть хлопчика назад до притулку й поводьтеся з ним по-людськи. Він цього, здається, потребує.
Увечері пан у білому жилеті рішуче запевняв, що Олівера не те що повісять, а до того ще й вительбушать і почвертують. Містер Бембль зловісно й таємничо хитав головою і висловив бажання, щоб хлопець ще вернувся на праведну путь, на що містер Гемфілд відповів, що він бажає, щоб хлопець вернувся до його рук, і хоча погляди сажотруса сходилися переважно у всьому з поглядами Бембля, але на цей раз бажання їхні були, здається, цілком протилежні.
Другого ранку громадянам міста К. було знову оголошено, що Олівер Твіст «віддається у прийми» і що тому, хто схоче його взяти, буде виплачено п’ять фунтів стерлінгів.
Розділ IV
Олівер дістає іншу посаду і вперше вступає в громадське життя
У шляхетних родинах водиться, що, коли юнак не може дістати, здобути або одержати в спадщину якогось пожиточного становища, його посилають на флот. Наслідуючи цей мудрий і цілком практичний звичай, Парафіяльна Рада обміркувала Оліверову справу й вирішила послати його на якийсь невеличкий торговельний корабель, в якесь далеке плавання, в небезпечні для здоров’я країни. Багато можливостей чекало на нього там: він міг захворіти й не вичуняти, шкіпер напідпитку міг засікти його жартома на смерть або пробити йому череп залізним брусом, бо всі ж знають, що це найулюбленіша розвага джентльменів цього сорту.
Придивившись ближче до справи з цього погляду, Рада переконалася, що це єдиний порятунок і що єдиний засіб напутити Олівера – це відіслати його в море. Містерові Бемблю було наказано негайно накинути оком, чи не знайдеться якогось капітана, шкіпера чи ще там кого, кому б знадобився самотній кают-юнга без родини й друзів. Повертаючись додому зі своєї розвідки, містер Бембль натрапив уже біля самих воріт на парафіяльного трунаря, містера Соуерберрі.