Але не тільки це пригнічувало Олівера. Він був один як палець у чужому місці, а всі ми добре знаємо, як самотньо й холодно буває в таких випадках на серці навіть у найсильніших з нас духом. У нього не було ані приятелів, ані друзів, ні за ким було сумувати й ніхто не сумував за ним. І не щеміло його серце від недавньої розлуки, відсутність любих, добре знаних облич не гнітила його своєю пусткою. А проте Оліверові було тяжко. Коли він заліз на свою вузеньку тверду постіль, йому палко схотілося, щоб постіль ця була йому за труну і щоб можна було заснути тихим довгим сном у м’якій землі на цвинтарі, щоб висока трава ласкаво схилилася у нього в головах, а глибокий стогін старого дзвона вколисав його.
Рано-вранці Олівера збудило настирливе грюкання у двері майстерні. Чобіт ударив у двері разів із двадцять п’ять, поки Олівер встиг нап’ясти так-сяк на себе свою одежину; коли він підбіг до дверей, щоб скинути з них ланцюжка, ноги замовкли, зате голос, що, вочевидь, належав власникові ніг, пробубонів:
– Чи відчиниш ти мені двері нарешті, га?
– Зараз, зараз, сер, – відгукнувся Олівер, скидаючи ланцюжка й повертаючи ключа в замку.
– Ти, мабуть, новий підмайстерок, га? – провадив голос.
– Так, сер, – одказав Олівер.
– Скільки маєш літ?
– Десять, сер.
– То я тобі ось зараз як дам, підкидьку! – І після цієї люб’язної обітниці власник голосу свиснув.
Олівер надто добре знав зі своєї минулої практики значення цього красномовного слова й тому був певний, що власник голосу, хоч хто б він був, з честю виконає свою обіцянку.
Тремтливою рукою взявся він за защіпку й відчинив двері, зирнув туди й сюди, але нікого не було видно: мабуть, чоловік, що гукав на нього знадвору, зайшов кудись погрітися, бо навколо так-таки й не було ні однієї живої душі, окрім здорового хлопчиська з дитячого захистку, що сидів на стовпчику насупроти будинку й уминав партику хліба з маслом, краючи її складаним ножиком на шматки й хутко глитаючи їх.
– Даруйте, сер, – промовив нарешті Олівер, не бачачи більше нікого на обрії. – Чи не ви це стукали часом?
– Я.
– Вам, мабуть, потрібна труна, сер? – безвинно провадив Олівер.
Хлопець зирнув на нього вовком з-під лоба й сказав, що Оліверові знадобиться вона раніше за такі жарти зі старшими людьми.
– Хіба ти, підкидьку, не знаєш, хто я такий? – спитав він з почуттям власної гідності, злазячи зі стовпчика.
– Не знаю, сер, – відказав Олівер.
– Я містер Ной Клейполь, а ти мій підручний. Поприймай віконниці, та швидше-бо, паскудне ледащо. – З цими словами містер Клейполь дав Оліверові доброго стусана і гордо, з королівською величчю увійшов до майстерні, хоча великоголовому опецькуватому незграбі досить трудно видаватися величним, а особливо коли додати до цього ще червоний ніс і руде ластовиння.
Олівер відніс на подвір’я за хатою дерев’яні віконниці і висадив по дорозі одну шибку, бо важкі заслони були йому понад силу; Ной потішив його, що він безпремінно дістане «на горіхи», але зволив-таки допомогти йому трохи. Незабаром з’явився містер Соуерберрі, а за ним і його дружина. Ноєве пророкування справдилось – Олівер негайно дістав «на горіхи», а потім йому дозволено було піти з люб’язним колегою до кухні снідати.
– Присунься до вогню, Ною, – сказала Шарлотта, – я приховала для тебе кавалок ситої свининки від хазяйського снідання. – Олівере, замкни двері за містером Ноєм і візьми те, що лежить он там на покришці. Ось тобі чай, сідай на скриню і пий хутчій, бо треба швидше прибрати майстерню – чуєш?
– Чуєш, підкидьку, чи тобі позакладало? – гукнув Ной.
– Ото пустун, без жартів ніяк не може! – засміялася Шарлотта. – Дай йому спокій, на біса він тобі здався?
– Дати йому спокій? – скрикнув Ной. – Та йому ж уже й так усі дали спокій: ні батько, ні мати не втручаються в його справи, та й інша рідня, здається, начхала на нього – він сам собі пан – ге, Шарлотто? Ха-ха-ха!
– Ну ти й сміхун, ну ти й штукаренко! – зареготалася від щирого серця Шарлотта, а Ной за нею. Потім обоє з презирством поглянули на Олівера, що, здригаючись від холоду, в найтемнішому закуткові «кухні» їв спеціально залишені для нього найгірші недоїдки.