Ной був вихованець дитячого захистку, але не був безрідний сирота і свою генеалогічну лінію міг провести аж до батька й матері, що жили недалечко в околиці (мати його була прачка, а батько – п’яниця-солдат, що вийшов у відставку з дерев’янкою замість ноги та з пенсією в два з половиною пенси на день). Хлопці із сусідніх крамниць здавна глузували з Ноя й дратували його «лабзою» та «жебраком»; Ной мовчки терпів усі ці образи. Але тепер, допавшись до влади над безрідним беззахисним сиротою, на якого останній з останніх міг з презирством тикати пальцем, він з насолодою знущався над ним.
Який багатий матеріал для філософа: він свідчить, як можна удосконалити людську натуру й наскільки однаковими шляхами йде розвиток милих властивостей у найшляхетнішого лорда й найбридкішого жебрака!
Пройшло зо три тижні або й цілий місяць. Одного разу, коли панство Соуерберрі сиділо за вечерею у своїй невеличкій їдальні (майстерню було вже замкнено), містер Соуерберрі, кинувши кілька поштивих поглядів на свою дружину, насмілився заговорити:
– Серденько… – він хотів ще щось сказати, але місіс Соуерберрі глянула на нього з особливим докором, і він замовк на слові.
– Ну? – доткливо спитала вона.
– Нічого, нічого, голубонько, – похапцем заспокоїв її містер Соуерберрі.
– Нечема, – прошипіла його дружина.
– Зовсім ні, пташечко, – покірно виправдувався він. – Я гадав, що вам не до вподоби мене слухати, голубко. Я тільки хотів сказати, що…
– Прошу, прошу, не кажи мені, що ти хотів сказати, – перебила його місіс Соуерберрі. – Нащо зо мною радитись? Я порожнє місце. Я не хочу втручатись у твої таємниці. – Сказавши це, вона істерично засміялася, що віщувало негоду.
– Але ж, голубонько, – пробелькотів містер Соуерберрі, – я, навпаки, хочу порадитися з вами.
– Ні, ні, моїх порад не треба, – із серцем замахала руками місіс Соуерберрі, – радься з кимсь іншим, а не зо мною. – Тут вона залилася новим вибухом істеричного сміху, що не на жарт сполохав містера Соуерберрі. Це дуже розповсюджений і надзвичайно актуальний засіб у шлюбному бутті, бо він найкраще доводить до бажаної мети. В даному разі він примусив містера Соуерберрі благати як найбільшої ласки дозволу сказати те, що його дружині страшенно кортіло дізнатись.
Витративши всього-на-всього сорок п’ять хвилин, щоб укоськати свою пані, трунар нарешті одержав цей дозвіл.
– Нічого особливого, серденько, це стосується лише малого Олівера Твіста, – почав містер Соуерберрі, – як на вашу думку, хіба він не гарненький із себе, моє серденько?
– Ще б пак, їсть як з немочі.
– В його обличчі якийсь сумний, сумний вираз, голубко, – провадив містер Соуерберрі, – дуже цікавий вираз. З нього був би чудесний катафалник.
Місіс Соуерберрі глянула остовпіло на чоловіка. Містер Соуерберрі це помітив і, не даючи часу шановній леді висловити своєї думки з цього приводу, хутко провадив:
– Не звичайний катафалник для дорослих людей, ні, я маю на увазі дитячі похорони, моя рибонько. Запевняю, він справлятиме чудесне враження.
Місіс Соуерберрі добре розумілася на фахових справах свого чоловіка, і ця ідея її глибоко вразила, але виявити це зараз значило б ущент підірвати власний авторитет, і тому вона лише дуже гостро запитала, чому така проста думка не з’явилася в нього раніше, а містер Соуерберрі зрозумів, звичайно, це як щасливу згоду на його пропозицію.
Подружжя вирішило негайно посвятити Олівера у всі таємниці трунарського ремества й за першої ж нагоди відрядити його з господарем на практику.
На цю нагоду не довелося довго чекати. Другого ранку, щойно поснідали, до майстерні увійшов містер Бембль і, спершись ціпком об прилавок, дістав з кишені свою шкуратяну записну книжку й витяг звідти якогось папірця.
– Ага, – мовив трунар, – кинувши жвавий погляд на записку, – замовлення?
– По-перше, на труну, а по-друге, на похорон на кошт парафії, – відповів містер Бембль, затягуючи ремінцем свою книжку, таку грубезну, як і він сам.
– Бейтон, – прочитав трунар, переводячи свій погляд з папірця на містера Бембля. – Уперше чую це прізвище.
Бембль похитав головою.
– Уперті, уперті люди, містере Соуерберрі, і до того ще горді, сер.
– Горді? – скривив губи містер Соуерберрі. – Ну, знаєте, це вже занадто!
– Ох-ох! Це дуже сумно, але це так, містере Соуерберрі.
– Так-так, – підтвердив трунар.
– Уявіть собі, ми тільки позавчора ввечері вперше почули про цю родину, – провадив сторож. – А могли так-таки нічого й не довідатися, якби не одна їх сусідка: вона сама від себе звернулася до Парафіяльної Ради з проханням надіслати до них лікаря – там у них жінка одна тяжко занедужала. Лікар вийшов саме обідати, а його учень (дуже моторний хлопчина) надіслав їй якихось ліків у пляшечці з-під масті для чобіт.