Тому Олівер замовк і лежав тепер зовсім нерухомо, бо, по-перше, не хотів переступати волю старенької пані, а по-друге – дійсно зовсім ослаб від довгої розмови. Незабаром він задрімав легким приємним сном і прокинувся аж увечері від полум’я свічки, схиленої над самим його ліжком; він розплющив очі і побачив перед собою якогось незнайомого пана; пан тримав в одній руці великого золотого годинника, що дуже голосно й чітко цокав, а другою рукою мацав пульс Олівера; Олівер чув, як пан запевняв місіс Бедвін, що хворому значно покращало.
– Ти ж почуваєш себе краще, мій любий, еге ж? – спитав джентльмен.
– Так, спасибі, сер.
– Я так і знав, – а їсти хочеться?
– Ні, спасибі, сер.
– Мг. Не хочеться. Я так і знав. Він не голодний, місіс Бедвін, – глибокодумно мовив джентльмен.
Старенька пані шанобливо схилила голову на знак того, що вона має лікаря за дуже мудрого знавця своєї справи (він, здавалося, був і сам тієї самої думки).
– Ну а спати, дитино, хочеться?
– Ні, сер.
– Hi, – з лукавою посмішкою задоволено повторив лікар. – Тобі не хочеться ані спати, ані пити – правда?
– Ні, сер, пити трохи хочеться, – відповів Олівер.
– Я так і знав, місіс Бедвін, – зрадів лікар. – Цілком натурально, що йому хочеться пити. Можна буде йому дати трохи чаю з сухарцем; не замотуйте його в теплі ковдри, але глядіть також, щоб він не мерз. Ви ж пильнуватимете цього, добродійко, – гаразд?
Старенька пані зробила реверанса, а лікар покуштував наготовленого для Олівера питва, похвалив його і швидко вийшов з кімнати, а коли спускався зі сходів, то черевики його рипали дуже гордо й упевнено.
Незабаром Олівер знову задрімав і прокинувся тільки опівночі. Скоро по тому старенька пані побажала йому на добраніч і лагідно пішла спати, залишивши його на стару гладку покоївку, що допіру прийшла її замінити. Покоївка принесла із собою невеличкого молитовника і дуже великого чепчика й вигідно умостилася в кріслі. Чепчика вона вдягла на голову, молитовника поклала на столі й присунулася ближче до каміна; вона сказала Оліверові, що буде його глядіти, але незабаром її почала брати солодка дрімота, з якою вона, проте, чесно боролася: здригалася, продирала очі, сопла, охала й стогнала (а втім, великої біди з цього не було, бо за кожним разом вона тільки міцно натирала собі носа, а потім знову все одно засинала).
Так помалу тяглася ніч. Якийсь час Олівер лежав із широко розкритими очима: його неуважний погляд то блукав по складних візерунках шпалерів, то по стелі, де ясними плямками відбивалося світло з-під абажура каганця. Було щось важке й урочисте в цій темряві й глибокій тиші; вони навіяли на хлопчика думку про те, що в цій самій кімнаті протягом довгих днів і ночей ширяла смерть і може ще й досі сповнити її своїм мороком і жахом; він зарився лицем у подушку й незабаром непомітно для себе самого поринув у глибокий спокійний сон, у той сон, що скліплює очі лише після недавньої тяжкої хвороби, у той тихий безжурний сон, від якого шкода прокидатися. Якби знаття, що така буде смерть, – хто б погодився прокинутись ізнов для життєвої боротьби й розради, для турбот про «сьогодні», для страху за майбутнє, а найгірше – для марних спогадів про минуле!
Коли Олівер розплющив очі, надворі стояв уже білий день; на серці в нього було весело й радісно. Криза хвороби щасливо проминула; він знову повернувся до життя.
За три дні, обложений, підпертий зі всіх боків подушками, він міг уже сидіти в м’якому кріслі, але ходити не мав ще сили, і для розваги місіс Бедвін сама на власних руках віднесла його до своєї невеличкої кімнатки в нижньому поверсі. Вона посадила його біля каміна, а сама примостилася супроти нього і так тішилася, що він одужав і зріс на силах, що аж заплакала радісними рясними сльозами.
– Не турбуйся, синку, це пусте, – промовила нарешті вона, – у мене очі на мокрому місці, – мушу гарненько виплакатися, і край. Ось уже все й прошло.
– Ви дуже, дуже добрі до мене, пані, – сказав Олівер.
– Годі, годі про це, мій маленький, – відмахнулася бабуся, – ось краще берись до бульйону; лікар дозволив містерові Броунлоу подивитися сьогодні на тебе вранці, і ти мусиш бути рум’яним і свіженьким, бо що краще ти виглядатимеш, то більше стішиться наш пан. – З цими словами вона почала нагрівати в невеличкій каструлі бульйон, але такий міцний, що, на Оліверову думку, якби його розбавити водою, за рецептом парафіяльного кухаря, то його б вистачило на ситий обід трьом сотням богадільців.