– Ми мусимо дізнатись, де він є, голуб’ятка, ми мусимо його знайти будь-що-будь, – схвильовано говорив Феджін. – Ти, Чарлі, покрутися там і відкинь усі свої справи, поки не пронюхаєш чого-небудь про нього. Нансі, перепілочко моя, його треба знайти. Я вірю тобі й покладаюсь на тебе й на нашого на всі руки майстра Пронозу! Стійте! Стійте! – додав він, відчиняючи тремтячими руками шухляду: – Ось вам гроші, діточки мої. Сьогодні мого сліду тут не залишиться. Ви вже знатимете, де мене знайти. Не залишайтесь тут ані хвилини довше, ані хвилиноньки – ну, гайда!
З цими словами він випхав їх за поріг, двічі повернув ключа, засунув двері на клямку та на засув, витяг з таємної схованки скриньку, що її ненароком був угледів Олівер, і почав похапцем розтикати годинники й інші дорогоцінності по внутрішніх кишенях свого вбрання, – коли це щось стукнуло в двері; старий аж пополотнів.
– Хто там? – крикнув він пронизливим голосом.
– Я! – почувся крізь двері голос Пронози.
– Чого тобі?
– Нансі пита, чи заманювати його до тієї халупи? – спитав Проноза.
– Аякже, хай тільки злапає його, – одказав старий. – Розшукайте, розшукайте його будь-що-будь, ось і все, а там я вже знатиму, що робити, не турбуйтесь!
Хлопець відповів, що второпав, і побіг униз по сходах навздогін своїм товаришам.
– Досі він ще не виказав нас, – прошепотів старий, беручися знову до своєї роботи. – Хай тільки розпустить язика у своїх нових друзів, ми йому швидко пельку заткнемо.
Розділ XIV
Як жилося Оліверу у містера Броунлоу і віще пророцтво містера Грімвіга щодо Олівера у зв’язку з одним покладеним на нього дорученням
Після раптового викрику містера Броунлоу Олівер незабаром опритомнів; але й місіс Бедвін, і старий джентльмен обоє старанно уникали в дальшій розмові будь-яких натяків на портрет і взагалі на все, що могло б навести його думку на його минуле й майбутнє; вони жартували, сміялися і взагалі переходили з однієї легкої, безжурної теми на другу, аби тільки не хвилювати його.
Олівер ще не настільки вбився в силу, щоб снідати за загальним столом, але другого ранку, тільки-но переступивши поріг кімнати місіс Бедвін, він прикипів жадібним поглядом до стіни, де напередодні висів портрет, з надією побачити знову обличчя чарівної жінки. Та надія його не здійснилась: портрет десь ізник.
– Так, так, його вже нема, – пояснила місіс Бедвін, помітивши його напружений погляд.
– Я це бачу, пані; а чому його забрали? – спитав Олівер.
– Так звелів містер Броунлоу, серденько; він думає, що портрет тебе даремно схвилював і може зашкодити твоєму здоров’ю, – відповіла бабуся.
– О ні, о ні, він мене зовсім не схвилював, пані! – скрикнув Олівер. – Мені було так приємно дивитися на нього, мені здається, що я його просто полюбив.
– Гаразд, гаразд, – добродушно заспокоїла його старенька. – Ти ось тільки якомога швидше одужуй, моє серденько, і тоді ми його знову повісимо – даю тобі слово. Ну а тепер поговоримо про щось інше.
Це було все, що Олівер довідався від неї. Старенька пані була така добра і так піклувалася про нього за його хвороби, що Оліверу не хотілося журити її, і він, щиро намагаючись не думати більше про портрет, почав уважно слухати її нескінченні оповідання про її добру й милу красуню-дочку, що жила на селі разом зі своїм добрим і милим красенем-чоловіком, про її доброго, доброго сина, що служив за клерка в одній комерційній конторі у Вест-Індії й надсилав своїй матері акуратно чотири рази на рік додому такі ласкаві та шанобливі листи, що від самої згадки про них на очі їй виступали сльози. Набалакавшись досхочу про своїх любих діток і про свого любого покійника-чоловіка, що помер – пом’яни його душу, Господи милосердний! – лише двадцять шість років тому, бабуся не зчулася, як час чаювати нахопився. Після чаю вона почала вчити Олівера гратися в дурника; Олівер вивчився цієї штуки в одну мить, і вони програли дуже серйозно і з великим зацікавленням аж до самого вечора, а тоді, напившись трохи теплої води з вином і заївши її рум’яною грінкою, хворий ліг спати у своє м’якеньке ліжко.
Щасливі це були дні! Олівер потроху одужував, а навколо нього все було таке чисте, спокійне, статечне, і всі були добрі й привітні, і після вічних свар та гармидеру, в яких точилося поки що все його життя, він почував себе мов у Бога за пазухою.
Скоро він змігся стати на ноги, містер Броунлоу купив йому новеньке вбрання, нові черевики й нову шапочку, а із старою одежею дозволив йому зробити що завгодно; отже, він попрохав добродушну покоївку (що ставилась до нього дуже ласкаво, коли він був хворий) продати всі ці речі якому-небудь тандитникові, а гроші взяти собі. Покоївка не примусила себе припрошувати, і коли Олівер побачив з вікна вітальні, як тандитник загорнув у свій клунок його речі і подався з ними за ворота, він аж підскочив з радощів, що нарешті позбувся свого лахміття і ніколи, ніколи більше в світі його не вдягне на себе. Сказати на правду, це була не одежа, а лахміття, та й все життя своє Олівер іншої не носив, і подарунок містера Броунлоу був його першим справжнім убранням.