– Так це той самий хлопець? – мовив нарешті містер Грімвіг.
– Так, той самий, – відказав містер Броунлоу.
– Як ся маєш, хлопчику? – провадив гість.
– Значно краще, сер, красно дякую, – одказав той.
Почуваючи, що його приятель збирається сказати щось уїдливе й неприємне, містер Броунлоу звелів Оліверу піти до місіс Бедвін і сказати їй, що час вже кликати до чаю; чудна поведінка гостя трохи вразила Олівера, і він був радий вийти з кімнати.
– Правда, гарненький хлопчик? – спитав містер Броунлоу.
– Не знаю, – відказав старий буркун.
– Не знаєте?
– Так, не знаю. Як на мене, то всі хлопці однакові. Я знаю тільки два сорти хлопців: борошняний і м’ясовий.
– А до якого з них належить Олівер?
– До борошняного. Один мій приятель має м’ясового синка; всі його звуть гарним, а я кажу – бридкий, жахливий хлопець: голова кругла, сам червонопикий, очі масні, руки, ноги, тулуб – такі цупкі, що синє убраннячко як не лусне; голос лоцманський, а апетит вовчий. Знаю я його – вибрудок!
– Так, так, але ж Олівер Твіст не такий, – тому вам нема чого сваритися на нього, – заперечив містер Броунлоу.
– Не такий, але, може, ще гірший.
Господар нетерпляче кахикнув, а містеру Грімвігу від цього мов маслом по душі помазали.
– Може, ще гірший, – провадив він, – звідки взявся цей хлопець? Хто він такий? Який він? У нього була гарячка. Ну то що ж? Хіба гарячка – властивість тільки самих чесних людей? У поганих, бридких вона теж буває, – що на це скажете, га? Я знав одного чоловіка, повішеного на Ямайці за те, що він убив свого хазяїна. Його шістьома нападами трусила лихоманка, але ж завдяки цьому його не помилували! Пхе! Дурниці!
На правду казати, у глибині своєї душі містер Грімвіг мусив визнати, що Олівер назверх дуже милий і має дуже приємні і чемні манери; але в душі містера Грімвіга жив упертий, невблаганний дух суперечності, а в цю хвилину його ще дужче під’южила нахідка нещасної помаранчевої лушпайки; отже, сказавши собі раз назавжди, що ніхто в світі не сміє причеплювати йому своїх поглядів і що тільки він сам може вирішувати, який хлопець є гарний, а який поганий, містер Грімвіг з першого ж слова вирішив заперечувати своєму приятелеві.
Містер Броунлоу признався, що ні на одне із згаданих запитань він позитивної відповіді дати поки що не може; бо не хотів розпитувати Олівера про його минуле, поки той зовсім не одужає, щоб ці спогади, бува, не зашкодили його здоров’ю; містер Грімвіг на це зловісно всміхнувся і з лукавою ухмілкою запитав, чи має звичку ключниця перераховувати перед сном столове срібло, бо може статися, що одного погожого ранку враз не вистачить якоїсь срібної ложки або виделки. Містер Броунлоу мав дуже палахку вдачу, проте, знаючи властивості свого друга, він стримував себе і тільки сміявся зі всіх його вибриків. За чаєм містер Грімвіг висловив своє цілковите задоволення з приводу добре випечених булочок, і настрій його начебто покращав; розмова поточилася рівно й сумирно без жодних ексцесів, і Олівер, що також сидів за столом, почав почувати себе трохи вільніше в присутності цього сердитого старого пана.
– А коли ж ви збираєтесь послухати повне й правдиве оповідання про життя й пригоди Олівера Твіста, сер? – спитав містер Грімвіг наприкінці чаювання, поглядаючи скоса на Олівера.
– Завтра, – відповів містер Броунлоу, – я волію вислухати його наодинці. Прийдеш до мене, серденько, о десятій ранку.
– Так, сер, – відповів трохи нерішуче Олівер, знову ніяковіючи під пильним поглядом містера Грімвіга.
– Слухайте сюди, – прошепотів той на вухо господареві, – хлопець до вас завтра не прийде, ви чули, як він вагався відповідати вам. Він дурить вас, мій бідний друже.
– Заприсягну, що він не бреше, – палко відповів містер Броунлоу.
– Якщо він не бреше, то щоб я… – І ціпок красномовно стукнув об підлогу.