– А я життям своїм ручусь, що він каже правду! – І містер Броунлоу стукнув кулаком об стіл.
– А я головою ручусь, що він бреше! – стукнув об стіл кулаком містер Грімвіг і собі.
– Побачимо! – скрикнув містер Броунлоу, ледве стримуючи свій горючий гнів.
– Побачимо, побачимо, – одказав містер Грімвіг із задирливою ухмілкою.
Але зрадлива доля снувала свою тканину: саме на цю хвилю до кімнати увійшла місіс Бедвін з пакунком книжок, що їх містер Броунлоу купив того ранку в книгаря, вже відомого читачам цієї повісті; вона поклала пакунок на столі й обернулася вже до дверей, але містер Броунлоу спинив її.
– Затримайте посланця, мені не все потрібне, дещо я маю повернути.
– Він уже пішов, сер, – відказала місіс Бедвін.
– То заверніть його швидше, – звелів містер Броунлоу, – книгар бідний, а за книжки не заплачено; до того ж кілька примірників я відішлю йому назад.
Посланця кинулися доганяти. Олівер побіг в один бік, покоївка в другий, а місіс Бедвін, стоячи на порозі, голосно гукала на нього, але його вже поминай як звали, і Олівер з покоївкою повернулися з порожніми руками.
– Ах Боже мій, який жаль, я так хотів ще сьогодні повернути йому ці книжки, – скрикнув містер Броунлоу.
– Хай їх віднесе Олівер, – з іронічною ухмілкою порадив містер Грімвіг, – він їх, звичайно, доставить у цілості й схороні.
– Дозвольте, дозвольте віднести їх мені, сер: я духом упораюся з ними, – попрохав Олівер.
Старий пан саме збирався сказати, що Олівер не піде ні в якому разі, але насмішкувате кахикання містера Грімвіга умить змінило його рішення: Олівер швидко й справно виконає своє доручення і таким чином раз назавжди покладе край неправдивим підозрінням старого.
– Так, ти підеш до книгаря, моє серденько, – сказав містер Броунлоу. – Ось принеси мені з кабінету пакунок книжок, що лежать у мене на столі.
У захваті, що він може бути хоч чим-небудь корисний, Олівер кинувся прожогом нагору і за хвилину з’явився з книжками під пахвою і з шапочкою в руці, чекаючи на розпорядження.
– Ти скажеш, – почав містер Броунлоу, дивлячись пильно на містера Грімвіга, – ти скажеш книгареві, що ці книжки я йому повертаю, й передаси йому з рук до рук мій борг – чотири фунти десять шилінгів. Ось тобі п’ять фунтів стерлінгів, ти принесеш мені десять шилінгів решти.
– Я повернуся за десять хвилин, сер, – жваво одказав Олівер.
Поклавши гроші до кишені й застібнувши її на ґудзик, він узяв обережно під пахву книжки, низенько вклонився і вийшов з кімнати. Місіс Бедвін провела його до самих дверей, розтлумачила йому, як найближче пройти до крамниці, назвала вулицю, число будинку й прізвище книгаря; перепитала його, чи він це все добре затямив, пильно наказала йому не боятись та – боронь Боже – не застудитися і нарешті відпустила його.
– Захисти його, Боже милосердний, – зітхнула старенька, дивлячись хлопчикові вслід, – ох, якось мені сумно його бідолашного з очей спускати.
Олівер дійшов до рогу, обернувся і весело хитнув їй головою на прощання. Бабуся відповіла йому з усмішкою і, замкнувши за собою двері, подалась до своєї кімнати.
– Щонайбільше за двадцять хвилин він буде тут, – мовив містер Броунлоу, витягаючи з кишені годинника й кладучи його перед себе на стіл. – Тим часом уже зовсім стемніє.
– Невже ви справді гадаєте, що він вернеться? – спитав містер Грімвіг.
– А ви хіба не певні цього? – усміхнувся його друг.
Дух суперечності високо підніс свою голову в душі містера Грімвіга на цю хвилину, а переконана ухмілка містера Броунлоу ще дужче підструнчила його.
– Ні! – скрикнув містер Грімвіг і стукнув об стіл кулаком. – Ні, я цього не певен. На хлопчакові нове вбрання, під пахвою пака коштовних книжок, а в кишені п’ятифунтова банкнота. Він дремене до своїх старих товаришів-злодюг і насміється з вас. Щоб я з’їв свою голову, якщо цей хлопець повернеться сюди!
З цими словами він присунувся ближче до столу, і обидва приятелі заніміли в мовчазному чеканні.
Яку вагу надаємо ми своїм поглядам і з яким завзяттям і впертістю обстоюємо свої раптові, необачні і часом дуже помилкові висновки! Містер Грімвіг не був ані злим, ані бездушним, і йому було б дуже боляче, якби його достойного друга знову спіткало нове розчарування, але в цю хвилину він цілком серйозно й щиро бажав, щоб Олівер взагалі не повернувся додому.
Час спливав. Стемніло так, що ледве можна було розібрати знаки на циферблаті, а старі приятелі все мовчки сиділи за столом, не зводячи очей з годинника.