На дзвоник до кімнати увійшов чоловік, молодший за Феджіна, але майже такий самий бридкий та відворотний, як і він.
Біллі лише мовчки хитнув головою на порожній жбан; шинкар зрозумів його без слів, але перш ніж вийти, виразисто ззирнувся з Феджіном, що саме на ту хвилю звів очі вгору, немов чекаючи на цей погляд; у відповідь він зробив знак головою, але так сторожко, що сторонній глядач ніколи не помітив би цього поруху.
Сайкс його теж не помітив, бо саме зв’язував шнурка на черевикові, якого передер собака. Може, якби цей погляд упав йому в око, він збагнув би, що йому він добра не віщує.
– Хто-небудь є, Барнею? – спитав Феджін. (Сайкс дивився тепер на нього, і він знову спустив очі додолу.)
– Нікого, – протягнув Барней (може, слова його щирі йшли від самого серця, але виходили вони в кожному разі крізь ніс).
– Нікого? – здивовано перепитав Феджін, немов натякаючи, що на цей раз йому вільно говорити правду.
– Нікого, крім міс Дедзі, – відказав той.
– Нансі! – скрикнув Сайкс. – Де вона? Щоб мені очі повилазили, спритна, моторна дівка, люблю!
– Вона замовила собі порцію вареного м’яса, – відповів Барней.
– Скажи їй, хай іде сюди, – наказав Сайкс, наливаючи собі горілки в чарку, – хай іде сюди!
Барней глянув скоса на Феджіна, наче питаючи дозволу; але той і не подивився на нього; він це зрозумів; вийшов і незабаром повернувся з Нансі, що з’явилася при повнім параді: у фартушку, в капелюшку, з кошиком і навіть з ключем у руці.
– Ну що, Нансі, рознюхала? – спитав Сайкс, підсовуючи до неї горілку.
– Рознюхала, Біллі, – одказала та, спорожнивши нахильцем чарку. – Але вся ця тяганина мені вже в печінках сидить. Шмаркач заслаб, не вилазив увесь час із хати і…
– Ой, Нансі, любко, – не дав їй скінчити Феджін і пильно глянув на неї.
Чи то скуйовджені руді брови старого якось здригнулись, чи його ямкуваті очі примружились – річ не в тому, але в кожному разі міс Нансі чомусь одразу збагнула, що не слід зайвого язиком плескати. Ми дотримуємося тут самих лише фактів і не заходимо в балачки, тому досить сказати, що Нансі круто обірвала себе на півслові й, солодко всміхаючись та підморгуючи Сайксові, почала говорити про щось інше. Хвилин за десять по тому на містера Феджіна напав страшенний кашель, після чого Нансі накинула на плечі хустку й почала прощатись. Виявилося, що Сайксові було з нею по дорозі, і він запропонував її провести; вони вийшли разом, а за ними, тримаючись трохи віддалік, поплентався білий пес, що виліз з якоїсь підворітниці, скоро його хазяїн трохи відійшов.
Старий висунув голову з дверей їдальні в темний коридор і, дивлячись Сайксові в вслід, стиснув кулаки, прошипів якусь зловісну лайку, а потім зі страшною ухмілкою на посинілих губах повернувся до столу, сів і незабаром цілком захопився читанням цікавих сторінок кримінального часопису.
Тим часом Олівер Твіст, не знаючи й не гадаючи, що веселий старенький панок перебуває так близько від нього, поспішав до книгарні. Біля Клеркенвілля він помилково звернув невеличкою вуличкою не туди, куди слід, але помітив це не одразу й, знаючи, що вуличка ця йде приблизно в напрямкові до книгарні, не схотів вертатися і прудко йшов уперед з пакунком книг під пахвою.
Він ішов і думав, який він тепер щасливий і що б він дав, аби йому тільки глянути на бідного малого Діка, що голодний і побитий, може, гірко плаче саме в цю хвилю; коли це враз над самим його вухом він почув якийсь жіночий несамовитий крик: «Братику, братику, ріднесенький!». І не встиг він схаменутися, як чиїсь дужі руки обвились йому навкруг шиї.
– Пустіть! – скрикнув Олівер одбиваючись. – Пустіть! Хто це такий? Одчепіться!
У відповідь жінка у фартушку (із ключем у руці), що допіру перестріла його, на всю вулицю заголосила й засипала його гарячими поцілунками.
– Господи, Господи! – лементувала вона. – Я знайшла його! О, Олівере, Олівере! Злий, злий хлопчиську, як ти вимучив мене! Ходи, ходи-но сюди, моя крихітко! Я відшукала його! Дяка Богові милосердному – він знову зі мною! – Тут молодиця знову залилася буйним істеричним риданням, і якісь дві перехожі жінки навіть спитали різникового хлопця з напомадженою, виглянсуваною, як чобіт, головою (він теж вилупив очі на всю цю сцену), чи не слід би йому побігти по лікаря, але хлопець, що мав досить оспалу, щоб не сказати, ледачу вдачу, відповів, що не варто.