Містер Бембль не зупинився поговорити ні з одним крамарчуком, ні з одним робітником, яким він мав звичку дарувати кілька поблажливих слів під час своїх проходок. Сьогодні на їхні запобігливі поклони він відповідав лише порухом руки й мовчки простував уперед до тієї самої фарми, де місіс Менн з ніжною «парафіяльною» запопадливістю виховувала жебрацьких дітей.
– Сторож! Щоб на нього хвороба напала! – пробубоніла місіс Менн, почувши добре знаний стук у ворота. – Хто ж, як не він, припреться у таку ранню пору! – Містере Бембль, це ви – Боже, яка радість! Прошу, прошу до хати, сер!
Перше речення стосувалось до Сусанни, а радісні виклики – до містера Бембля; перше говорилося нагорі в кімнаті, а останнє вже біля хвіртки й у вітальні, куди господиня повела любого гостя.
– Місіс Менн, – мовив Бембль, не сідаючи просто, мов той мугир, а повільно й поважно спускаючись на крісло, – місіс Менн, добридень.
– Доброго здоров’ячка й надобридень вам, сер, – відповіла господиня, улесливо всміхаючись, – як ся маєте? Боронь боже, нічого лихого не скоїлось?
– Часом з квасом, порою з бідою, моя пані. Самі знаєте, парафіяльне життя не завжди солодке.
– Ох не завжди, містере Бембль, – хитнула головою місіс Менн, і всі парафіяльні вихованці були б її палко підтримали, якби почули ці слова.
– Парафіяльне життя, моя пані, – провадив сторож, стукнувши об стіл ціпком, – це житейське море, сповнене бур, турбот і неприємностей, але кожний громадський діяч мусить, так би мовити, неминуче зносити переслідування.
Не добираючи гаразд, про що йдеться, господиня піднесла із співчуттям руки до неба й зітхнула.
– Так, ви, місіс Менн, маєте право зітхнути, – сказав сторож.
Зрозумівши, що попала в лад, місіс Менн зітхнула вдруге, очевидячки, на превелику втіху громадського діяча, а той, поборюючи задоволену ухмілку, глянув суворо на свій капелюх і прорік:
– Місіс Менн, я їду до Лондона.
– До Лондона, містере Бембль? – сплеснула руками місіс Менн.
– Так, моя пані, їду до Лондона каретою. Їду з двома богадільцями. Розпочалося судове слідство з приводу однієї справи, і Рада мене, мене, місіс Менн, уповноважила свідкувати на сесії в Клеркенуеллі. Але невідомо ще, хто кого переклюкає – Клеркенуельська сесія мене, чи я її, – і містер Бембль гордо підвівся з крісла.
– О, не будьте занадто суворі до неї, сер, – улесливо сказала місіс Менн.
– Клеркенуелльська сесія сама зняла бучу, то хай і викручується як знає, – відповів містер Бембль, – і якщо Клеркенуелльській сесії нагорить, то хай Клеркенуелльська сесія сама з собою почоломкається.
Містер Бембль сказав це так грізно й з таким глибоким притиском, що місіс Менн аж скам’яніла з побожного жаху.
– Так ви їдете каретою, сер? – спромоглася вона вимовити нарешті. – А я гадала, що богадільців возять на підводах.
– Тільки хворих богадільців, моя пані. Ми кладемо їх у дощ на відкриті підводи, щоб вони, бува, не застудились дорогою.
– А-а! – мовила місіс Менн.
– А для цих двох ми найняли карету, вона повертається все одно порожняком і взяла недорого, – пояснив містер Бембль. – Їм обом три чисниці до смерті, аж порох труситься, і ми вирахували, що відрядити їх до Лондона вийде на два фунти дешевше, аніж ховати, якщо, звичайно, нам поталанить накинути їх якійсь іншій парафії. Дай тільки, Боже, щоб вони мені дорогою не повмирали! Ха-ха-ха!
Містер Бембль зареготався, але погляд його впав на його урядовий трикутний капелюх, і він знову зробився серйозним.
– Ми забуваємо про справу, добродійко: ось ваше місячне утримання.
Містер Бембль витяг з гамана загорнений у папір стовпчик срібних монет і попрохав у господині розписку, яку вона йому й надряпала.
– Рука похитнулася, й вийшло трохи криво, сер, – перепросила місіс Менн, – але все як годиться, за формою – запевняю вас. Щиро дякую, містере Бембль, щиро дякую.
Містер Бембль, задоволений з ґречності господині, ласкаво хитнув головою і поцікавився, як ся мають її вихованці.
– Захисти їх, голуб’яток, Господь милосердний, – зворушено відповіла вона. – Всі живі й здорові. Тільки-но двоє бідолашних крихіток минулого тижня преставились. Та й з Діком таке лихо!
– Що, не одужує? – спитав Бембль.
Місіс Менн похитала головою.
– Ваш Дік – нікчемне ледащо, – сердито пробубонів він. – Де він там?
– Зараз покличу, сер, – відповіла місіс Менн.
За кілька хвилин Діка нарешті догукалися, сяк-так обмили з-під водогону його замурзане обличчя, а наглядачка нашвидку обтерла своїм власним подолом і повела його перед грізні очі страшного сторожа.