Хлопчик страшенно змарнів і зблід, щоки йому глибоко позападали, а величезні очі якось блищали чудно; шита й перешита, вилицьована уніформа, символ його мізерії, висіла на його згорблених плечах, мов на жердці, а юне тільце зсохлося, мов у старого діда. Маленьке створіння мовчки стояло перед містером Бемблем, тремтячи як билинка, не сміючи звести на нього очі й жахаючись почути звук його голосу.
– Чого ти не дивишся джентльменові у вічі, впертий хлопчиську? – гукнула на нього місіс Менн.
Дитина слухняно глянула вгору й ззирнулася з містером Бемблем.
– Що з тобою, парафіяльний вихованче? – дуже доречно пожартував містер Бембль.
– Нічого, сер, – тихо відповів хлопчик.
– Ще б пак! – скрикнула місіс Менн, що, звичайно, відповіла веселим сміхом на сторожів дотеп. – Тобі ж, здається, нічого не бракує?
– Я тільки хотів би… – почав хлопчик.
– Ще чого! – скрикнула місіс Менн. – Чи не хочеш ти сказати часом, що тобі в мене не добре? Ах ти, паршиве…
– Стривайте, моя пані, стривайте, – авторитетно спинив її порухом руки містер Бембль. – Чого б ти хотів, сер?
– Я б хотів, – несміливо провадив хлопчик, – щоб хто-небудь, письменний, написав для мене на клаптикові паперу кілька слів і щоб він заклеїв і запечатав їх і зберіг їх після того, як мене покладуть у землю.
– Що базікає цей хлопчисько? – скрикнув містер Бембль; серйозний тон і виснаженість дитини справили на нього певне враження, хоч він бачив чимало таких картин на своєму віку. – Що це значить, сер?
– Я б хотів переказати Оліверові Твісту, що я його люблю, – провадив Дік, – і що я часто, часто плакав, як згадував про нього, що він блукає десь поночі сам, як палець. І я хотів би сказати йому, – палко провадив він далі, стискаючи свої рученята, – що я дуже радий, що вмираю так рано, бо, може, якби я залишився жити і став старим, моя маленька сестричка, що живе тепер на небі, мене б забула й розлюбила, а так ми житимемо там укупі.
Містер Бембль дивився на хлопчика з невимовним подивом.
– Стара пісня, місіс Менн. Цей шибеник Твіст їх усіх зіпсував, – пробубонів він.
– Очам своїм віри не йму, сер! – скрикнула місіс Менн, заломлюючи руки й злісно дивлячись на Діка. – Ніколи в житті не бачила такої невдячної гадини!
– Відведіть його геть, – звелів містер Бембль. – Я буду змушений довести це до відома Парафіяльної Ради, добродійко.
– Сподіваюся, що пани добродії зрозуміють, що я в цьому не винна, сер? – патетично хлипала місіс Менн.
– Вони це зрозуміють, я познайомлю їх з правдивим станом речей, – заспокоїв її містер Бембль. – Заберіть його геть, мені гидко на нього дивитись!
Діка негайно забрали й замкнули до льоху.
Скоро по цьому містер Бембль попрощався і пішов додому лаштуватися в дорогу.
Другого дня о шостій годині ранку містер Бембль, загорнувши свою персону в кирею і вдягнувши на дорогу круглого капелюха замість улюбленого свого трикутного, угромадився в кареті разом з обома злочинцями, з приводу яких знялася колотнеча.
Вони приїхали до Лондона своєчасно і цілком щасливо, без жодних пригод; тільки богадільці страшенно надокучали дорогою своїми скаргами на холод і так тремтіли й скавуліли, що містерові Бемблеві аж зуби цокали й зашпори заходили, дарма, що на ньому був теплий довгий плащ.
Здихавшись нарешті цих невихованих людей (довелося влаштувати їх ще й на ніч), містер Бембль замовив собі на обід в заїзді, де зупинилася карета, біфштекс, устриці й портер, присунув своє крісло до вогню, поставив біля себе склянку гарячого джину з водою і, поміркувавши трохи про себе про два найгірші людські гріхи – неситство й ремство на долю, – взявся до газети. На першій сторінці, на видному місці, його здивовані очі прочитали таке оголошення:
«П’ять гіней винагороди!»
«Минулого четверга увечері хлопчик, на ймення Олівер Твіст, безслідно зник з дому свого в Пентонвіллі. Згадану винагороду буде виплачено тому, хто подасть будь-які відомості, що навели б на слід хлопчика, або поінформує про його минуле, чим з багатьох причин вельми цікавиться нижчепідписаний».
Далі було подано Оліверову адресу й докладний опис його одягу, зовнішніх ознак і обставин, серед яких він з’явився і зник; а під об’явою стояло ім’я й адреса містера Броунлоу.
Містер Бембль протер собі очі і тричі уважно перечитав оголошення від слова до слова. За п’ять хвилин він уже нісся повним ходом до Пентонвілля, забувши допити свій джин.