– Містер Броунлоу вдома? – спитав Бембль у покоївки, що відчинила йому двері.
– Не знаю. А ви в якій справі? – відповіла на це трохи уникливо, але цілком природно дівчина. Але не встиг містер Бембль назвати Оліверового імені, як місіс Бедвін, що стояла на дверях вітальні й чула цей діалог, схвильовано підбігла до дверей і скрикнула:
– Заходьте, заходьте, я була певна, що ми почуємо щось про нього! Бідне малятко! Віщувало моє серце! Пошли йому, Боже, щастя й здоров’я!
Сказавши це, розчулена бабуся подалася назад до вітальні, впала на канапу й залилася слізьми. Тим часом не така чутлива служниця побігла нагору й притьмом повернулася до містера Бембля із запрошенням негайно завітати до пана господаря.
Вона провела його до невеличкого кабінету. Коло столу за склянкою вина сиділи старі приятелі: містер Броунлоу та містер Грімвіг.
– Сторож! Щоб я свою голову з’їв, – парафіяльний сторож! – скрикнув містер Грімвіг, тільки-но містер Бембль з’явився на порозі.
– Будь ласка, хоч тепер не заважайте! – попрохав його містер Броунлоу. – Прошу, сідайте, сер.
Містер Бембль машинально сів, цілком спантеличений чудною поведінкою містера Грімвіга. Містер Броунлоу пересунув лампу так, щоб краще бачити обличчя незнайомого, і трохи нетерпляче промовив:
– Ви прийшли сюди в справі оголошення?
– Так, сер, – одказав містер Бембль.
– І ви парафіяльний сторож, так? – не стерпів містер Грімвіг.
– Так, парафіяльний сторож, джентльмени, – гордо підтвердив містер Бембль.
– Звичайно! – прошепотів містер Грімвіг своєму другові на вухо. – Видно пана по халявах. Сторож з голови до п’ят.
Містер Броунлоу похитав з лагідним докором головою, щоб примусити його хоч на хвилю замовчати.
– Чи знаєте ви, що сталося з бідним хлоп’ятком?
– Стільки ж, скільки й ви.
– То що ж ви знаєте про нього? Кажіть усе, мій друже. Що ви знаєте?
– Доброго ви, мабуть, про нього нічого сказати не можете? – в’їдливо спитав містер Грімвіг, пильно вдивляючись Бемблеві у вічі.
Той відразу відчув тон запитання і зловісно похитав головою.
– Я так і знав! – скрикнув містер Грімвіг, кинувши на свого приятеля переможний погляд.
Містер Броунлоу стурбовано глянув на сторожа й попрохав його розказати в кількох словах усе, що він знає про Олівера.
Містер Бембль поклав на стіл капелюх, розстебнув сурдут, згорнув на животі руки, замислено схилив набік голову, мов викликаючи забуті спогади, помовчав і нарешті почав.
Нудно було б переказувати слово в слово його промову, тим більше що тривала вона понад двадцять хвилин. Коротко кажучи, зміст її зводився до того, що Олівер – підкидько, син негідних, непутящих батьків, що змалку він зарекомендував себе брехливою, невдячною, зіпсованою дитиною, що перебування своє в рідному місті він закінчив кривавою підлою розправою з маленьким беззахисним хлоп’ятком і втік після цього серед ночі з оселі свого господаря. На доказ того, що він не який-небудь самозванець і авантурник, містер Бембль розклав на столі свої документи. Потім знову згорнув на животі руки й з цікавістю уп’яв очі в містера Броунлоу.
– Боюся я, що це все щира правда, – сумно зітхнув той, переглянувши папери. – Ось вам гроші за ваші відомості, але я б з дорогою душею дав би вам утроє більше, якби ви розказали мені про хлопчика щось краще.
Дуже можливо, що якби містер Бембль почув це раніш, він був би надав іншого колориту своєму оповіданню, але тепер було вже пізно звертати голоблі; тому він лише урочисто похитав головою і попрощався.
Кілька хвилин Броунлоу ходив швидкими кроками туди й сюди по кімнаті, такий засмучений почутою новиною, що навіть містер Грімвіг не наважувався його більше під’юджувати. Нарешті він зупинився й сіпонув за дзвінок.
– Місіс Бедвін, – мовив він, коли ключниця ввійшла до кімнати, – він ошуканець!
– Не може бути, сер, не може цього бути! – скрикнула бабуся.
– Кажу вам – ошуканець, – відказав старий пан. – Що значить не може бути? Нам допіру докладно розповіли про все його життя; від самої колиски він був негідним зіпсованим хлопчиськом.
– Ніколи цьому не повірю, ніколи! – переконано повторила місіс Бедвін.
– Ви, старі баби, нічому й нікому не вірите, окрім пройдисвітів-лікарів та базарних побрехеньок, – буркнув містер Грімвіг, – я це знав давно. Чому ви мене одразу не послухали? Якби не його гарячка, то, може б, і послухали, га? Гарненьке цікаве хлоп’ятко! Гарненьке? Чи ба! – І містер Грімвіг почав гнівно торсати коцюбою жар у каміні.
– Це було миле, вдячне, лагідне дитя, сер! – з обуренням відповіла місіс Бедвін. – Я знаю дітей; я сорок років ходила за ними, а ті, хто цим похвалитись не можуть, краще б мовчали. Ось що я вам скажу!