Одного разу Проноза й Чарлі одержали несподіване запрошення у гостини; Пронозі захотілося трохи причепуритися (мушу сказати, що чого-чого, а кокетерії йому не можна було ніяк на карб поставити), і він звелів Оліверові допомогти йому вбратись. Олівер був дуже радий чимсь прислужитись і страшенно щасливий бачити біля себе живі людські обличчя. Він завжди з охотою допомагав чим міг своїм ближнім, коли тільки від нього не вимагали чогось нечесного. Проноза розвалився на кріслі й поклав йому на коліна свою лапу, а Олівер, зігнувшись перед ним, почав хутко й спритно, за влучним порівнянням молодого генія Давкінса, «глянсувати йому ступи», що в перекладі на звичайну англійську мову означало «чистити чоботи».
На скептика Пронозу найшов якийсь романтично-розчулений настрій: може, міцний тютюн, чи то легкий хміль пива вколисали його душу, а може, це було просто природне почуття вигоди й незалежності, що охоплює кожну істоту, коли вона сидить у теплі за столом, із сигарою в зубах, бовтаючи безжурно однією ногою, а другу дозволяючи собі ваксувати чоботи, не турбуючись навіть про те, що колись доведеться роззуватись, і без згадок про цю неприємну процедуру в минулому, – не знаю, не можу сказати, але в кожному разі Проноза був розчулений. Він замислено дивився згори на Олівера, потім звів очі до стелі, зітхнув і мовив не то до себе, не то до Чарлі Бетса:
– Яка шкода, що він не «дбаха».
– Сам собі ворог, – відповів Чарлі.
Проноза знову зітхнув і набив люльку; кілька хвилин вони з Чарлі мовчки палили.
– Ти, мабуть, навіть не тямиш, що таке «дбаха», – понуро спитав Проноза.
– Ні, здається, знаю, – одказав Олівер, глянувши на нього. – Це значить зло… тобто ти хочеш сказати, що ти сам «дбаха», – вчасно схаменувся він.
– Так, я «дбаха» і нічим іншим не хотів би бути.
З цими словами містер Давкінс збив набакир капелюха й глянув на Чарлі так задиристо, ніби ось-ось вчепився б йому в чуприну, якби він тільки здумав йому заперечити.
– Так, я «дбаха», – повторив Проноза, – ми всі – я, Чарлі, Сайкс, Феджін, Нансі й Бетсі – ми всі і навіть Вовк – «дбахи», і він, може, найспритніший за всіх.
– Еге, цей ніколи не підведе, – додав Чарлі.
– Він не загавкотить на лаві свідків, щоб викрутитися самому, і не підведе товаришів, – хай його хоч ланцюгами прикрутять і півмісяця на воді й хлібі тримають, – провадив Проноза.
– Ніколи, – підтвердив Чарлі.
– Не пес, а нахідка! Як зуби на кожного чужого вищіряє, коли тому примандюриться заспівати або зареготатися під його носом. Як гарчить, як почує скрипку, як ненавидить усіх псів іншої породи! – вихваляв Вовка Проноза.
– Нестотно християнин, – згодився Чарлі.
Хлопець сказав це зовсім наївно, як найщиріший комплімент, але слова його мали ще інше, незрозуміле для нього самого значення: у пса містера Сайкса і багатьох леді й джентльменів, що претендують бути з голови до п’ят християнами, було справді дуже багато спільних рис.
– Так, так, це все гаразд, але це ж не стосується нашого малюка! – провадив обірвану розмову Проноза, для якого його фахові інтереси стояли завжди на головному місці.
– Слушно! – згодився Чарлі. – Чому ти кирпу гнеш? Чому не підеш до Феджіна?
– І не хочеш забагатіти? – додав усміхаючись Проноза.
– А там вийти у відставку, виїхати до свого маєтку й зажити по-панському, як я збираюся зробити на Миколи, коли рак свисне, – засміявся Чарлі.
– Мені це не подобається, – соромливо відповів Олівер, – мені хочеться, щоб мене відпустили на волю, геть звідціля.
– А Феджінові цього не хочеться, – відповів Чарлі.
Олівер знав це занадто добре, але, боячись висловлювати одвертіше свої побажання, він лише зітхнув і знову взявся до чобіт.
– Ти хочеш піти! – скрикнув Проноза. – Та ти з глузду з’їхав, чоловіче? Чи в тебе гідності власної немає? Невже ж ти згодився б залежати у всьому від своїх приятелів!