Нансі хутко поставила на стіл пляшку (в шафі стояла їх ціла батарея), і Сайкс налив гостеві склянку сивухи.
– Красненько дякую, з мене вже годі, Біллі, – відставив Феджін склянку, ледве доторкнувшись до неї губами.
– Чи ба! Ти, бачу, боїшся, щоб ми тебе на той світ не запроторили? – мовив Сайкс і пильно глянув йому в вічі; потім схопив склянку, недбало вилив з неї горілку в попіл і налляв її для себе по самі вінця.
Поки хазяїн частував себе горілкою, старий озирався навколо не з цікавості, ні (він бував тут не раз), а тому, що був взагалі обачний і ніколи нікому не вірив. Це була дуже вбога, звичайнісінька робітнича кімната, і тільки речі, що лежали в шухлядах шафи, не могли належати простому робітникові; деяку підозру викликали також кілька грубезних ломак у кутку й кастет на стіні.
– Ну, готово, – мовив Сайкс, чмокаючи губами.
– До діла? – спитав старий.
– Звісно, кажи, що маєш.
– Я в справі тієї хатинки у Чертсі, знаєш, Біллі? – пошепки мовив Феджін, присовуючись до господаря.
– Мг… Ну?
– Ти ж знаєш, соколику, до чого я веду мову? Правда, він сам це знає, Нансі?
– Не знає, а може, не хоче знати, – усміхнувся Сайкс. – Ну, не коробся і говори як слід. Не крути хвостом, лисе, начебто не ти надумав цей грабунок! Ач який святий та божий! Ну, чого ти хочеш?
– Тс, Біллі, тс! – марно силкувався зацитькати його старий. – Нас можуть почути, соколику! Тихше, тихше!
– Хай слухають, начхати мені на них! – Але як насправді містерові Сайксу, очевидячки, не дуже хотілося на це «чхати», то він заговорив трохи тихше й спокійніше.
– Ось бачиш, ось бачиш, я тільки стережуся, – згодливо заспокоїв його Феджін. – Так ось, про хатину в Чертсі, коли ж ми оборудуємо цю маленьку справу, Біллі, га? Коли ж, мій соколику? Там таке срібло, таке срібло, що йой! – цмокнув він губами від солодкої згадки.
– Ніколи, – холодно відповів Біллі.
– Ніколи?! – скрикнув старий, відкидаючись на спинку стільця.
– Ніколи, принаймні так, як думалось.
– Значить, узялися по-дурному до справи! – побілів зі злості старий. – Досить з мене, я тебе й слухати не хочу, мовчи!
– Начхати мені на тебе! – розсердився Сайкс. – Диви, яке цабе! Тобі Крекіт уже півмісяця воловодиться там і досі нікого із слуг не намовив.
– Ти хочеш сказати, Біллі, – провадив гість спокійніше, бо хазяїн почав знову яритися, – ти хочеш сказати, що він не намовив ні одного з чоловіків, так?
– Еге.
– Моторний Тобі? Але ти забуваєш про жінок, Біллі, – незадоволено похитав він головою.
– Моторний Тобі не намовив і жінок, – відповів Сайкс, – він каже, що вештався там увесь час з наклеєними кучерявими бурцями й у жовтогарячому жилеті – і те не пройняло.
– Треба було начепити вуса й убрати військові штани, соколику.
– Він і це зробив, і не помоглось.
Ця новина справила на старого гнітюче враження; він схилив своє гостре підборіддя на груди і, поміркувавши трохи, з глибоким зітханням погодився, що коли Тобі не бреше, то доведеться дійсно відмовитися від справи.
– А все-таки сумно втрачати таке добро, коли мав його вже майже в жмені, – зітхнув він ще раз.
– Так, не щастить, – згодився Сайкс.
Вони замовкли; старий поринув у глибоку задуму, від якої його зморщене гидке обличчя стало просто жахливим; Сайкс скоса поглядав на нього час від часу, а Нансі, боячись, очевидячки, роздратувати господаря недоречним словом, сиділа нишком, утупивши у вогонь очі, мов нежива.
– Феджіне, – скрикнув зненацька Сайкс, – накинеш п’ятдесят золотих, якщо обкрутимо справу?
– Накину, – стрепенувся той.
– Слово?
– Так, так, соколику, – жваво обіцяв старий, і в очах його спалахнула жадоба, а руки аж затрусились.
– Ну, то кажи коли, – мовив Сайкс, з огидою відштовхуючи від себе кощаву руку старого. – Ми з Тобі позавчора вночі перелізли через паркан у садок і обмацали двері й віконниці; вони там замикаються на ніч, як у в’язниці; є тільки одним одне місце, кудою можна пролізти.
– Кудою, кудою ж, Біллі? – поцікавився Феджін.
– Слухай: як поминеш муріжок… – прошепотів Сайкс.
– Кажи, кажи, – нахилився до самого його рота старий, і очі йому мало не вискочили з лоба.
– Мг! – невиразно промимрив Сайкс, бо в цей мент він глянув ненароком на дівчину й побачив, що вона йому мовчки показує поглядом на старого. – Мг… кудою можна, тудою можна, все одно без мене ти нічого не втнеш. Що вимовиш язиком, не витягнеш і волом – з тобою треба завжди на задні колеса обертатись.