– Про мене, я тебе не силую, соколику, – заспокоїв його Феджін. – Ви з Тобі самі упораєтесь. А іншої допомоги не треба?
– Не треба. Треба тільки свердла й одного хлопчика. Свердло ми завжди при собі маємо, а хлопця ти нам мусиш дістати.
– Хлопця? Ага! Так це, значить, кватирка?
– Не твоє діло! – гримнув Сайкс. – Давай хлопця – і край, тільки гляди – щупленького. Ет, шкода, що нема тепер сажотрусового Неда. Батько не давав йому рости і посилав на роботу. Злапали бідолаху, а хлопця забрало чортове Товариство Малолітніх Злочинців, відірвало його від заробітку. І це не вперше, – скрикнув Сайкс, скипаючи гнівом від цієї згадки, – не вперше!
– Не вперше, не вперше, – неуважно промовив Феджін; він поринув у глибоку задуму і почув лише останні слова Біллі.
– Ну, чого тобі ще? – спитав Сайкс.
Старий показав на Нансі, що сиділа нерухомо край каміна: мовляв, вона тут зайва. Сайкс незадоволено знизав плечима, проте послухався й сказав Нансі принести з крамниці жбан пива.
– Ніякого пива тобі не треба, – спокійно відповіла дівчина не ворухнувшись.
– А я кажу, що треба! – крикнув Сайкс.
– Дурниці! – холодно відповіла вона. – Говори, Феджіне. Я знаю, що він скаже, не бійся.
Але старий не зважувався, і Сайкс здивовано позирав то на нього, то на дівчину.
– Чого ти боїшся дівки, Феджіне? – спитав він нарешті. – Ти ж знаєш її як облуплену і можеш покластися на неї, чорт тебе не візьме! Вона не говірка, – правда, Нансі?
– Ще б пак, – відповіла вона, підсовуючись до столу і спираючись на нього ліктями.
– Боронь Боже, боронь Боже, голубко, я це знаю, але…
– Але що? – спитав Сайкс.
– Я тільки боюся, щоб вона часом знову не розсердилася так, як тоді, пам’ятаєш? – виправдувався старий.
Тут міс Нансі задьористо зареготалась, випила нахильцем чарку горілки й дзвінко вилаялася. Це, очевидно, заспокоїло обох джентльменів.
– А тепер, Феджіне, – усміхнулася вона, – можеш сказати Біллі про Олівера.
– Ой, тямуща яка! Такої швидкої я ще ніколи не бачив! – скрикнув Феджін, ляснувши її по спині. – Ти вгадала, я хотів говорити про Олівера. Ха-ха-ха!
– Що саме? – спитав Сайкс.
– Ось хлопець для тебе, – хрипко прошепотів старий, притиснувши пальця до носа й гидко всміхаючись.
– Олівер?! – скрикнув Сайкс.
– Бери його, Біллі, – сказала Нансі. – Я б на твоєму місці його взяла. Він, може, не такий спритний, як інші, але тобі треба тільки, щоб він проліз і відчинив двері. На нього можна покластися, Біллі.
– Знаю, що можна, – запевнив Феджін, – ми його за останні тижні добре вимуштрували, а тепер пора вже самому на хліб заробляти. До того ж він найменший, решта переросла.
– Так, мені саме такого й треба, – замислено мовив містер Сайкс.
– І він зробить усе, що ти схочеш, Біллі, – провадив старий, – не встоїть, ти тільки його як слід налякай.
– Налякати? – скрикнув Сайкс. – Налякати його можна! Тільки пам’ятай, якщо він мені на роботі джмеля підпустить, то ні за цапову душу пропаде! Жартувати я не люблю. Живим ти тоді його не побачиш. Поміркуй раніше! – похмуро провадив грабіжник, витягаючи з-під ліжка важкого лома.
– Я все це вже обміркував, – жваво відповів Феджін, – я придивлявся, дуже придивлявся до нього, соколику. Треба тільки, щоб він відчув, що він частка нас самих, треба, щоб у його мозкові угніздилась думка, що він – злодій, і тоді він наш! Наш до живоття! Кращої нагороди не можна було б і вигадати. – Дідуган схопився руками за груди і аж затрусився з радощів.
– Наш! Ти хочеш сказати – твій, – поправив його Сайкс.
– Може, й так, може, й так, хай буде мій, Біллі, – корчився зі сміху Феджін.
– А чого, власне, ти так панькаєшся з цим дрантям? У Коммон-Гордені вештається ж пак до чорта дітлахів, чому ти не вибереш собі якогось іншого? – спитав господар, дивлячись скоса на свого друга.
– На бісового батька вони мені здалися, соколику, – трохи зніяковіло відповів той, – вони нічого не варті. Скоро щось трапиться, вони полісменові одразу в око впадуть, і я їх все одно втеряю. А як навести цього хлопця на пуття, то він двадцятьох за пояс заткне, соколику, до того ж, – провадив він, уже трохи упевненіше, – до того ж, якщо тільки йому поталанить дременути, він нас усіх занапастить, і тому він мусить, розумієш, мусить їсти з нами з однієї миски й узяти участь в якійсь нашій спільній справі – байдуже якій; для мене досить того, що він буде причетний до грабунку – мені цього тільки й треба. Це багато краще, аніж усувати бідне хлоп’ятко з дороги – воно й небезпечно, та й втратимо ми на цьому чимало.