День був ярмарковий. Ноги вгрузали в болото мало не по коліна, над спітнілими хребтами товару стовпом стояла густа пара, змішуючись із сірим туманом, що мов зачепився за комини й не міг відірватися від дахів. Усі постійні й тимчасові, нашвидку збиті загони були повні овець; уздовж стовпів при жолобах стояли прив’язані почетверо в ряд корови й воли. Селяни, різники, згінники, погоничі, перекупки, розносці, хлоп’ята, злодії, всілякі ледарі, нетіпахи і взагалі різні підозрілі особи змішалися в один скаламучений натовп. Свист погоничів, гарчання собак, рев і тупотіння бидла, мекання овець, кувікання поросят, вигуки розносців, лайка, сварка, крики, калатання дзвіночків і гук голосів по трактирах прорізували звідусіль повітря й зливалися над майданом в одне безладне звіряче стуговіння; якісь брудні неголені в’юнкі людці вешталися й шмигляли серед натовпу. Від цього всього галасу голова йшла обертом і у вухах стояв дзвін.
Волочачи Олівера за руку, містер Сайкс прокладав собі ліктями дорогу через тисняву людських тіл і не звертав жодної уваги на те, що так вражало хлопчика. Дорогою він стрівав товаришів, але рішуче відмовлявся від їх запросин закропити горлянку і вперто йшов уперед. Нарешті вони вибилися з юрми й дійшли через Хожієр-Лен до Холборна.
– Ну, слиньку, вже сьома – вважай! Швидше, не отягайся, ледащо! – мовив Сайкс, глянувши на дзиґарі церкви Святого Антонія, і сіпнув за руку Олівера, що й перед тим, важко дихаючи, ледве поспішав за ним, а тепер побіг ще швидше.
Вони дійшли таким кроком до самого Гайд-парку, а звідти збочили на шлях до Кенсінгтону; дорогою їх нагнав якийсь віз, що був плентався ввесь час порожняком за ними. На возі було написано: «Хоунслоу». Сайкс дуже ґречно попрохав хурмана підвезти їх до Айлворту.
– Про мене – сідайте, – дозволив той, – а це ваш синаш?
– Еге, – відповів Сайкс і, не спускаючи очей з Олівера, мов ненароком запустив руку в кишеню, де лежав пістоль.
– Батько біжить навзаводи – не встигнеш за ним? – спитав хурман, помітивши, що хлопчикові зовсім забило дух.
– Та де! – не дав Оліверові відповісти Сайкс. – Він у мене доходжалий. Ну, Неде, давай руку! – І він поміг Оліверові скочити на воза. Хурман показав батогом на купу мішків і сказав хлопцеві лягти відпочити.
Вони поминули вже багато верстових стовпів, а Олівер тільки нишком дивувався, куди везе його грабіжник. Кенсінгтон, Хаммерсміт, Чізвік, Нью-Бріджі, Еренфорд залишилися вже далеко позаду, а вони все їхали та їхали.
Нарешті вони зупинилися перед трактиром «Карета й Коні»; тут їх шляхи розходилися в різні боки.
Сайкс хутко скочив на землю і, не випускаючи з свого кулака Оліверової руки, поставив його на землю й, суворо глянувши на нього, красномовно ляснув себе по кишені з пістолем.
– Бувай здоров, хлопче! – крикнув Оліверові хурман.
– Ач яке мурмило! – крикнув Сайкс, струсонувши хлопчика за плече. – З лівої ноги встав, щеня, чи що? Не беріть йому цього за зле, добродію!
– Про мене! – відповів хурман, злазячи знову на воза. – А день сьогодні хоч куди. – І погнав коні.
Сайкс дочекався, поки він не зник за горою, а там запропонував Оліверові гукати пробі, коли є охота, і вони мовчки подалися знову. Недалечко від трактиру вони звернули ліворуч на вузеньку стежку, а потім праворуч на широкий, добре вимощений шлях і довго йшли ним поміж розкішних вілл та парків, розкиданих з обох боків дороги, й тільки одного разу зупинилися випити пива. Нарешті вони дісталися до невеличкого міста, де на стіні одного гарненького будинку Олівер прочитав вигравіруваний великими літерами напис: «Хемптон». Кілька часу вони проблукали ще околичними полями, а надвечір повернулися до містечка, завітали до старого заїзду з почорнілою вивіскою й сіли обідати край вогнища на кухні.
Це була стара низька кімната з почорнілим сволоком; круг каміна стояли лави з високими спинками; кілька чоловіків у робітничих блузах з люльками в зубах грілися біля вогню, попиваючи горілку. Вони не звернули жодної уваги ні на Олівера, ані на Сайкса; Сайкс теж не цікавився їх товариством і сидів з хлопчиком мовчки трохи віддалік.
Вони пообідали холодним м’ясом і так засиділися за столом, що Сайкс устиг викурити аж чотири люльки, а Олівер збагнув, що на сьогодні, мабуть, уже гуляти досить. Минулої ночі він не виспався, дуже стомився й почав куняти; надутома й синій дим тютюну вколисали його, й незабаром він заснув як убитий.
Було вже зовсім темно, коли Сайкс його збудив стусаном у бік. Хлопчик протер очі і побачив, що його шановний товариш познайомився тим часом з якимсь робітником і веде з ним дружню розмову за квартою елю.