– Так ви оце їдете до Нижнього Халліфорда? – спитав Сайкс.
– Еге ж, не жалітиму батога, – відповів чоловік, що вже був напідпитку. – Моя шкапа приїхала сюди вранці порожняком, та й назад поїде так само, – удух буду вдома! Таке вже їй, голубоньці, щастя вийнялось сьогодні. Вйо, вйо, люблю свою конячину!
– А чи не могли б ви підвезти нас з моїм хлопцем? – спитав Сайкс, підсовуючи кварту своєму новому приятелеві.
– Якщо не загаїтесь, то чому б і ні? – відповів хурман. – А вам куди, до Холліфорда?
– Ні, до Шеппертона.
– То, значить, нам з вами по руці. Я нічого не винен, Беккі?
– Нічого, той пан заплатив за обох, – відповіла шинкарка.
– Е ні, не хочу, не годиться, – замахав рукою п’яний хурман.
– Чому не годиться? Ви нас підвезете, то хіба я не можу вам віддячити квартою пива? – заспокоїв його Сайкс.
Хурман глибоко замислився над цим аргументом, потім узяв Сайкса за руку й заявив, що він справді добрий хлопець, а Сайкс на це відповів, що він жартує (якби хурман був тверезий, то можна було подумати, що він справді пожартував).
Сказавши одне одному ще кілька компліментів, нові товариші побажали доброго здоров’я всім присутнім і вийшли. Шинкарка прибрала посуд зі столу і з цілим оберемком пляшок та склянок стала на дверях і рвала собі боки, дивлячись, як вони лагодяться в дорогу.
Перед ґанком уже стояла запряжена у віз коняка, за здоров’я якої пив допіру її хазяїн. Сайкс з Олівером, не довго думаючи, умостились на возі, а хурман ще трохи попоходив навколо, милуючись чарівною вродою своєї конячки й запевняючи трактирника й увесь світ, що кращої за неї тварини земля не бачила; розваживши так свою душу, він сів і собі на воза й попрохав трактирника, що тримав коняку за вуздечку, відступитись, але коник вороненький обернув віру хазяїна на зле: він з презирством закинув голову назад, ткнувся головою у вікно, заіржав, став дибки, брикнув задніми ногами, рвонувся і поніс воза скочки в поле.
Ніч була дуже темна. З-над річки й болота насувався густий туман і розпливався мерзлою мрякою над похмурими полями. Було пронизливо-холодно й сумно, і все навколо здавалося чорним. Усі мовчали: хурман заснув, а Сайкс, звичайно, не мав бажання заходити з ним у балачки. Олівер сидів нишком, скорчившись у куточку: напружене страшне передчуття гнітило його, голова йому йшла обертом, а сухі дерева, що похмуро гойдали туди й сюди своїм темним гіллям, немов радіючи з мертвої пустки довкола, здавалися йому якимись зловісними привидами.
Коли вони проїздили через Сонбері, дзиґарі на дзвіниці вдарили сім. Супроти церкви, в хатці перевізника (недалечко був пором), світилося, світло падало на дорогу, і від цього самотнє тисове дерево й могили на цвинтарі видавалися ще темнішими. Чути було одноманітний клекіт водоспаду, сухе листя старих дерев стиха шелестіло в м’яких подихах вечірнього вітру, мов заколисувало ніжним співом своїм сон мертвих.
Сонбері залишився за ними, вони знову поїхали голим полем; так вони проминули ще зо три версти; потім Сайкс попрохав зупинитись, узяв Олівера за руку, і далі вони почимчикували вже пішки.
У Шеппертоні вони не зайшли, де переночувати, як сподівався здорожений хлопчик, а все місили болото, крізь темряву й мряку, вузькими стежками й відкритою холодною пустизною, аж нарешті здалеку заблискали вогники сусіднього містечка.
Напруживши зір, Олівер побачив, що попід горою, де вони йшли, тече річка, а над нею чорніє місток. Сайкс ішов просто на нього, але, не дійшовши кількох кроків, нараз круто звернув ліворуч уздовж берега.
«Річка! Він затягнув мене сюди, щоб утопити», – блискавицею пронизала Оліверів мозок жахлива думка, і серце його похололо. Він уже збирався впасти на землю й дорогою ціною продати своє молоде життя, але помітив у цю мить, що вони дійшли до зруйнованого старого будинку.
Вікна вгорі і внизу були темні; крізь щілини в дверях також не пробивався промінь світла. Будинок стояв чорною німою масою: мабуть, у ньому ніхто не жив.
Не випускаючи Оліверової руки, Сайкс навшпинячки зійшов на низький зруйнований ґанок і обережно натиснув на клямку. Двері беззвучно відкрились, і вони увійшли.
Розділ XXII
Грабунок
– Агов! – почувся хрипкий окрик, тільки-но вони переступили поріг темних сіней.
– Не репетуй, Тобі, краще присвіти-но нам, – відповів Сайкс, зачиняючи за собою двері засувом.
– Ага, друзько, – пролунав той самий голос. – Світла, світла, Барнею! Проведи джентльменів, та очумайся-бо, сплюхо!