Згаданий Тобі запустив, мабуть, чимсь у свого товариша, щоб розігнати його дрімоту, бо дерев’яна річ стукнула об підлогу, а потім щось позіхнуло, засопіло й забубоніло.
– Чи тобі позакладало – не чуєш? – закричав той самий голос. – Біллі Сайкс чекає в сінях, і нікому його зустріти, а ти сопеш тут, мов нализався опіуму. Розвиднілося в тебе в голові чи треба ще чавуновим ліхтарем посвітити?
Почулося човгания пантофлів по голій підлозі, з дверей праворуч упала смужка світла, а за нею просунулася постать уже знайомої нам особи, що мала дві прикмети: вона гугнявила й виконувала обов’язки офіціанта в трактирі на Сефрон-Хіллі.
– Містере Сайкс, заходьте, заходьте, будь ласка! – скрикнув Барней із щирою, а може, й нещирою радістю.
– Заходь ти попереду, слиньку, чого стоїш, хочеш, щоб я тобі п’ятки повіддавлював! – Сайкс пробубонів ще кілька проклять і штовхнув Олівера поперед себе.
Вони увійшли до низької темної неохайної кімнати з закуреним каміном, де ще чаділо кілька недогорілих головешок; під стіною стояв стіл, кілька поламаних стільців і старе ліжко, на якому, задерши ноги вище голови, лежав якийсь чоловік з люлькою в зубах. На ньому був елегантний коричневий сурдут з великими мідними ґудзиками, жовтогарячий шарф, строкатий жилет і сукняні штани. Містер Крекіт (бо це був він своєю власною персоною) мав дуже мало волосся як на голові, так і на обличчі, але його нещасні рудуваті патли були дбайливо закручені в довгі спіральні рурки на зразок пробцера (до речі, він мав звичку замислено засовувати в них свої досить брудні, оздоблені дешевими великими перснями пальці). На зріст він був досить високий, та ноги мав криві й тоненькі, хоча це, схоже, не засмучувало його, бо на цю хвилю він з великою видимою насолодою милувався ними (на них були нові ботфорти, і, мабуть, він підняв їх так високо, щоб було краще видно).
– Біллі, друзяко, радий тебе бачити! – промовив цей пан, повертаючи свою голову до дверей. – Я вже боявся, щоб ти часом не передумав; тоді б мені довелося самому виступати… Диви! Що воно таке?! – здивовано скрикнув він, помітивши нараз Олівера, й аж підскочив на ліжкові.
– Хлопець, як бачиш, хлопець, – відповів Сайкс, підсовуючи до каміна стільця.
– Один з вихованців містера Феджіна, – усміхнувся Барней.
– Ага, Феджінів! – скрикнув Тобі, роздивляючись Олівера. – Ач який! Наче скроєний для кишень церковних богомілок. Він зі своєю мармизою далеко заїде! Не морда, а золото!
– Ну годі вже, – нетерпляче перебив його Сайкс і прошепотів йому на вухо кілька слів; містер Крекіт голосно зареготався і зміряв Олівера пильним цікавим поглядом.
– Ну давай нам тим часом попоїсти та випити, – мовив Сайкс, підсідаючи знов до каміна, – треба трохи підживитись, принаймні мені не завадить. Присунься ближче й погрійся, мале, бо тобі доведеться незабаром вирушити з нами ще раз на проходку.
Олівер мовчки здивовано глянув на Сайкса, присів до вогню й схилив на руки свою гарячу, важку, як казан, голову: він був у якомусь півсні й не розумів гаразд, що діється навколо.
– За нашу подорож! – скрикнув Тобі і навіть підвівся з ліжка заради такого тосту, потім устав, обережно поставив у куток свою довгу порожню люльку, налив собі чарку горілки й випив її нахильцем. Те саме зробив і Сайкс. (Барней поставив тим часом на стіл щось їстівне й пляшку горілки.)
– Хай і хлопець п’є! – мовив Тобі, наливаючи Оліверові півсклянки. – К бісу його цноту!
– Ні… Ні… я справді… – почав Олівер, боязко дивлячись на Крекіта.
– Пий, я краще знаю, що тобі можна! – гримнув Тобі. – Скажи йому, щоб він пив, Біллі.
– Пий, а то буде лихо! – наказав Сайкс і ляснув себе по кишені. – Щоб мені очі повилазили! З цим хлопцем більше клопоту, як з цілим кодлом Проноз. Пий, чортячий вибрудку, а то я тебе!..
Наляканий погрозами грабіжників, Олівер хильнув удух горілку й страшенно закашлявся, що дуже розсмішило Крекіта і Барнея, – і навіть суворий містер Сайкс усміхнувся.
По вечері (Олівер не міг нічого їсти; його тільки силоміць примусили проковтнути шматок хліба) грабіжники розвалились на стільцях трохи задрімати; Барней загорнувся в свою ковдру й ліг долі перед самим каміном, а Олівер залишився на своєму ослоні біля вогню.
Якусь часинку чоловіки лежали нерухомо: спали або вдавали, що сплять, тільки Барней вставав кілька разів підкинути вугілля в камін. Олівера повіки скліпила важка дрімота: йому видалося, що він простує сам-один темними страшними стежками, а то блукає по кладовищі між могилами, і різні уривки картин останнього дня роїлися в його стомленій голові. Збудив його голос Тобі Крекіта; розбійник скочив на ноги і сказав, що час вирушати, – було вже пів на першу.