Сайкс і Барней у мент схопилися на ноги й почали похапцем лагодитися в дорогу. Грабіжники замотали собі шиї аж по самі вуха темними довгими шарфами й надягли плащі, а Барней витяг із шухляди різні струменти й почав хутко набивати ними їхні кишені.
– Мені гавкунців, Барнею, – сказав Тобі Крекіт.
– Ось, ви їх самі набивали, – відповів Барней, подаючи йому пару пістолів.
– Гаразд, а остроги?
– У мене є, – відповів Сайкс.
– А ключів, гачків, відмикалок, житликів – нічого не забули? – питав Тобі, начіплюючи собі під плащ невеличкого лома.
– Все гаразд, – заспокоїв його товариш, – ану лишень, Барнею, дай мені ціпочка, уночі може знадобитись.
З цими словами Сайкс узяв у Барнея товстелезну ломаку, другу віддав Тобі, застебнув на Оліверові пелеринку й простягнув йому руку, а той, геть зовсім здурманілий після важкого переходу, незвично довгого перебування надворі й випитого алкоголю, машинально вклав свою руку в його кулак.
– Бери його за другу руку, Тобі, – звелів Сайкс, – ану, Барнею, виглянь надвір.
Барней за хвилю повернувся і сказав, що все гаразд. Грабіжники вийшли з хати, ведучи за руки Олівера. Барней хутко вирядив їх і знову звалився спати перед каміном.
Ніч була темна, як чорнило. Важка мерзла мла нависла ще нижче над землею; повітря так зволожилося, що хоч справжнього дощу не було, але за кілька хвилин брови й волосся Оліверові геть чисто пообмерзали.
За містком, зовсім недалечко, замерехтіли знову ті самі вогники, що їх уже бачив Олівер; мовчазне товариство йшло на них швидким кроком і незабаром дісталося Чертсі.
– Гайда просто через місто, – прошепотів Сайкс, – ніч темна, нікого не стрінемо.
Тобі хитнув головою, і вони швидко пішли головною вулицею містечка, мов вимерлого на цю пізню пору. Де-не-де з вікна якоїсь опочивальні пробивалася несмілива смужка світла, час від часу гарчання пса порушувало тишу ночі, але на вулицях було порожньо й тихо. Коли вони виходили з міста, на церкві пробила друга година.
Вони пішли швидше й звернули на бічну дорогу ліворуч; пройшли нею ще з чверть милі й зупинилися перед самотньою обмурованою садибою; заледве передихнувши, Тобі опинився на мурі й прошепотів:
– Давай сюди хлопця, я його підхоплю.
Не встиг Олівер схаменутись, як Сайкс схопив його попід пахви, й за мить він лежав уже з Тобі на траві по той бік муру; Сайкс переліз за ними, і всі троє обережно навшпинячки подались до будинку.
Тільки тепер із смертельним жахом у серці зрозумів малий Олівер мету цієї подорожі: вдертися до чужого будинку… грабунок… і, може, вбивство.
В німому розпачі він сплеснув руками, і з грудей його мимоволі вирвався придушений стогін. В очах йому потемніло, холодний піт виступив на сполотніле обличчя, ноги затрусились, і він упав навколішки.
– Вставай! – загарчав на нього Сайкс, затремтівши з люті, й витяг з кишені пістоля: – Вставай! Застрелю як собаку!
– На бога, на бога, пустіть мене! – закричав Олівер. – Пустіть мене, дайте мені вмерти в полі! Я ніколи, ніколи не повернуся до Лондона! Благаю, згляньтесь на мене! Не примушуйте мене красти! Згляньтесь, згляньтесь на мене!
Чоловік, якого так ревно благав Олівер, пробубонів якесь страшне прокляття і звів на нього курка, але Тобі видер йому з рук пістоля, затулив Оліверові рота рукою й потягнув його за собою до будинку.
– Тс, тепер не час, – прошепотів він. – Тільки писни, і я тобі проламаю ломом черепа – ніхто й не почує: це безпечніше й шляхетніше. Сюди, Біллі, відкрути прогоничі. З нього вже досить – ручусь. Бачив я старших за нього страхополохів, і їх часом у темну нічку дрижаки брали – та дарма!
Накликаючи про себе на голову Феджіна найстрашніші прокльони за те, що він примусив його злигатися з Олівером, Сайкс енергійно, але зовсім беззвучно правував своїм ломом. Незабаром за допомогою Тобі віконниця подалася, і він її обережно зняв із завісів.
Це було плетене віконце футів з п’ять над землею, воно виходило в садок з невеличкої комірки в кінці коридору і було настільки мале, що господарі, мабуть, не боячись за нього, особливо його не затуляли, але настільки велике, що хлопчик завбільшки з Олівера міг через нього любісінько пролізти. Майстер свого фаху, Сайкс умить виламав тоненькі ґрати: хід був вільний, можна було лізти.
– Слухай сюди, чортеня, – прошепотів Сайкс, витягаючи з кишені потайного ліхтарика й освітлюючи ним Оліверове скам’яніле обличчя, – я тебе туди зараз просуну. Бери цього ліхтарика та підеш просто нагору по сходах, пройдеш через невеличкий передпокій до надвірніх дверей, відчиниш їх і впустиш нас.