– Угорі є засув, до якого ти не зможеш сягнути, – навчав його Тобі, – біля дверей стоїть стілець, то ти станеш на нього. Там, Біллі, є три розкішних високих стільці з родинними гербами господині на спинках: синім носорогом і золотими вилами.
– Мовчи, годі патякати, – грізно прошипів на нього Сайкс, – двері до коридору відчинено?
– Навстіж, – відповів Тобі, зазирнувши всередину, – вони їх ніколи не замикають, щоб собака (він тут завжди спить) міг походжати по коридору, коли візьмуть несплячки. Ха-ха! Про нього вже ще звечора потурбувався Барней, ха-ха-ха! Хай тепер гуляє!
Містер Крекіт шепотів ці слова ледве чутно і сміявся беззвучно, але Сайкс звелів йому замовкнути й братися мерщій до роботи. Тоді той слухняно витяг з кишені потайного ліхтаря й поклав його на траву; потім уперся головою в стіну під вікном і сперся руками об коліна; Сайкс скочив йому на спину, підхопив Олівера, переметнув його через вікно ногами вперед і, не випускаючи з рук його коміра, обережно поставив його на підлогу.
– Візьми ліхтаря, – шепнув він йому на вухо, зазираючи до кімнати, – бачиш сходи?
Напівпритомний Олівер ледве чутно відповів: «Так».
Сайкс показав дулом пістоля на надвірні двері й лаконічно застеріг його, що він увесь час буде під загрозою пострілу: хай тільки метнеться в бік – тут йому й смерть.
– Це одна мить. Тільки випущу тебе, зараз починай. Стій!
– Що це? – збентежено прошепотів Крекіт.
Вони нашорошили вуха.
– Нічого, – відповів пошепки Сайкс, відпускаючи Олівера.
У цю коротку мить хлопчик нараз опам’ятався, зібрався з думками й вирішив будь-що-будь, бодай ціною життя, кинутись із передпокою нагору й зчинити ґвалт.
– Назад! – зненацька гукнув Сайкс. – Назад! Назад!
Цей раптовий вигук серед мертвої тиші й рвучкий крик за ним паралізували Олівера: він випустив з рук ліхтар і не знав, що робити – бігти вперед чи тікати.
Знову хтось крикнув… – майнуло світло, – вгорі на сходах з’явилися дві бліді напіводягнені чоловічі постаті, – щось блиснуло – вдарило, звився димок, – щось тріснуло, й Олівер упав горілиць на підлогу.
Сайкс був зник на мить, а тепер знову виринув з-за вікна й, перш ніж дим розвіявся, вистрелив кілька разів у чоловіків, що відскочили тепер назад за двері.
– Тримайся за шию міцніше, – гукнув Сайкс, витягаючи Олівера через вікно. – Дай шарф, вони влучили в нього. Швидше! Як дзюрчить кров!
Потім зчинився ґвалт, ударив дзвін, посипались постріли, вигуки, і Олівер почув, що його притьмом тягнуть кудись по нерівній дорозі.
Потім усі звуки змішались, почали завмирати, смертельний холод стиснув Оліверове серце, і він більше нічого не бачив і не чув.
Розділ XXIII
Де автор наводить любу розмову містера Бембля з однією панею і показує, що навіть у парафіяльного сторожа серце не з каменю
Стояв холодний зимовий вечір. Мороз скував землю товстою сніговою корою, рвучкий північний вітер міг розвівати лише наметені на поворотах і перехрестях кучугури снігу, він з хижою дикою люттю налітав на цю єдину поживу, збивав угору снігові заслони, закручував їх білою курявою, кружляв ними в шаленому танку й розсипав жменями білі бризки в повітря. Такими чорними порожніми ночами ситі люди, що живуть у теплі та достатках, сідають родинним колом край каміна й дякують Богові, що вони вдома, а безпритульні голодні злидарі падають на сніг і вмирають. Скільки підточених голодом і холодом відметів суспільства закривають навіки свої очі на наших вулицях такими ночами, і хоч які були їх злочинства на цьому світі, гіршої муки вони не зазнають і на тому.
Так стояли справи надворі, а тим часом місіс Корней, наглядачка уже відомого читачам притулку, де народився і зростав Олівер Твіст, сиділа край привітного вогню в своїй власній чистенькій кімнаті й дивилася з великою втіхою на круглий столик перед собою, де стояла невеличка таця з різними приналежностями вечері тружденної робітниці притулку. Місіс Корней лагодилася почастувати себе скляночкою запашного чаю. Вона глянула задоволено на стіл, а потім на камін, де малесенький казанок наспівував тоненьким голоском веселу пісеньку; ця відрадна картина викликала в господині таке внутрішнє задоволення, що вона аж усміхнулась.
– Ох, – зітхнула вона, спираючись ліктем на стіл і замислено втупивши очі у вогонь, – ох, як треба благословляти долю! Тільки ми всі невдячні!