Місіс Корней сумно похитала головою, немов боліючи душею за засліплення бідаків, що ніяк не годні цього зрозуміти, набрала з малесенької бляшаної коробочки чаю срібною ложечкою (своєю власною, не казенною) й почала заварювати чай.
Якої дурної дрібниці буває часом досить, щоб порушити хистку рівновагу нашої душі!
Поки місіс Корней моралізувала так про себе, вода в чорному чайникові перебігла через вінця й ошпарила їй руку.
– Щоб ти пропав! – скрикнула, здригнувшись, шановна леді й хутко відставила чайника на примурок, – дурнячий горщик! Більше за дві склянки не може вмістити! Кому він здався – нікому! Хіба що такій самотній бідолашній удові, як я! – додала вона по короткій мовчанці.
З цими словами безталанна вдовиця упала в крісло й, підперши голову руками, замислилася над своєю нещасною долею. Маленький чайник і самотня склянка на столі викликали в неї сумні спогади про містера Корнея (що помер заледве двадцять п’ять років тому), і вона тяжко зажурилася.
– Ні, в мене ніколи не буде другого, – похмуро мовила вона, – ніколи не буде другого такого, як він!
До кого стосувалися ці слова: до покійного чоловіка чи до незграбного чайника – не знати, але вірніш, що до останнього, бо місіс Корней глянула на нього з докором у цю хвилю і взяла його з примурку.
Вона саме заходилася пити першу чашку, коли це легкий стук у двері порушив її кейфування.
– Можна. Заходьте вже! – сердито скрикнула вона. – Мабуть, знову якась стара баба померла; вони завжди як дірка в мості – вмирають, коли людині ніколи, й попоїсти не дадуть! Чого стоїте й напускаєте холоду в хату! Заходьте, що там знову.
– Нічого, моя пані, нічого, – відповів чоловічий голос.
– Боже! – значно лагідніше скрикнула господиня. – Це ви, містере Бембль!
– До ваших послуг, моя пані, – мовив сторож, що був затримався у сінях, щоб обтерти ноги й обтрусити сніг з одежі, й увійшов тепер до кімнати з трикутним капелюхом в одній руці й клуночком у другій.
– Дозволите зачинити двері?
Смиренна вдовиця засоромилась: чи не піде бува поговір на неї, що вона приймає в себе мужчину потайки, але містер Бембль таки добре перемерз надворі й, скориставшись з її вагання, хутко зачинив за собою двері.
– Лиха година, містере Бембль, – мовила господиня.
– Лиха, лиха, а особливо для нашої парафії. За один-єдиний день ми мусили сьогодні віддати двадцять паляниць і півтори кружалки сиру, а цим злидарям ще мало.
– Ще б пак! Хіба на них коли настачиш, – згодилася наглядачка, сьорбаючи чай.
– Правдиве слово, моя пані, – провадив Бембль. – Недалеко шукати. Наприклад, сьогодні один жебрак: уважаючи на його численну родину, йому дають цілу паляницю й з добрий фунт сиру, так ви думаєте, що йому цього досить, що він вдячний за це? Де там! Ані-ні! Що він робить, уявіть собі? Безсоромно просить ще бодай жменю вугля! Вугля! А що він з ним утне? Підсмажить сир, а потім знову прийде з довгою рукою! Всі ці людці одним миром мазані. Даси їм сьогодні повну пелену вугля, а вони тобі прийдуть позавтра за другою. Безсоромники.
Господиня гаряче підтримала гостя, й він провадив:
– Але слухайте, що сталося, – далі вже нікуди. Позавчора один чоловік – ви заміжня, місіс Корней, і тому я можу дозволити собі про це говорити у вашій присутності – один голоколінець, ледве-ледве прикритий лахміттям (тут місіс Корней соромливо опустила додолу очі), – приходить з довгою рукою під двері нашого куратора бідних (а в того саме урочистий обід і кликані гості) й вимагає допомоги. Товариству це, звісно, неприємно, а він уперся і не йде; звичайно, куратор звелів йому дати відчепного – ну, й винесли йому фунт картоплі та жменю вівсяного борошна. «Господи, навіщо воно мені! – відповідає цей нахаба. – Це все одно що дати мені залізні окуляри!» – «Гаразд, – каже тоді куратор і відбирає в нього картоплю та борошно, – більше ви тут нічого не дістанете!» – «То я, значить, умру на вулиці». – «Не турбуйтесь, не вмрете».
– Ха-ха-ха! Як влучно! Ну та й сміхун наш містер Граннет! – зареготалася господиня. – А далі що?
– А далі ось що, місіс Корней: жебрак пішов і таки помер на вулиці, – відповів Бембль, – уперте бидло!
– Не може бути! Невже, невже?! – обурено скрикнула місіс Корней. – До речі, мені здається, що ця безпосередня допомога жебракам страшенно шкідлива; а як на вашу думку, містере Бембль, ви ж учені, то мусите краще знати.
– Місіс Корней, – відповів сторож і усміхнувся так, як може всміхатися лише людина, що володіє вищим, недоступним для інших знанням, – безпосередня допомога бідним поза стінами богадільні, але допомога добре організована, це є парафіяльна самоохорона. Головний засіб віднадити жебраків – це давати їм те, чого вони не потребують: попоходять, а там набридне бити черевики.