Стара потвора похапцем шкандибала вдовж коридорів, шкутильгала по сходах, поспішаючи за наглядачкою й бубонячи щось невиразне на її гризню, але нарешті, вибившись із мочі, пристала і віддала їй каганця; моторніша за неї місіс Корней хутко пішла вперед до слабої, а вона, відступившись, щоб дати їй дорогу, попленталася позаду.
Хвора лежала на горищі в порожній кімнаті, що притулилася під самим дахом; у темному далекому кутку її блимав тьмяний вогник; якась стара богаділка сиділа побіч ліжка хворої, а край каміна стояв парафіяльний аптекарський учень і старанно обстругував гусяче перо на шпичку для зубів.
– Холодна ніч сьогодні, місіс Корней, – мовив хлопець до наглядачки.
– Ой яка холодна, сер, – дуже ґречно відповіла та, зробивши йому глибокого реверанса.
– Не завадило б вугляреві краще вугілля постачати, проти такого морозу таке сміття ні до чого не судне! – провадив він, розбиваючи заржавілою коцюбою жар у каміні.
– Це вугілля вибирає не вугляр, а Рада, сер, – пояснила наглядачка, – аби тільки він нас зігрівав, і то вже добре, бо нам уже й так не солодко живеться.
Хвора застогнала.
– Ага, – мовив аптекарський учень, обертаючись до ліжка, немов би допіру згадав про існування пацієнтки, – тут вже кінець, місіс Корней.
– Невже? – спитала та.
– Диво, як вона поборсається ще зо дві години, – відповів хлопець, шліфуючи кінчик шпички. – На ній вже місця живого нема. А що, бабо, вона знову заснула?
Богаділка схилилась над хворою і хитнула головою.
– Якщо в хаті не буде гармидеру, то вона, мабуть, так уві сні й помре, – сказав хлопець. – Поставте свічку на підлогу, щоб їй світло в очі не падало.
Стара похитала головою: вона знала, що хвора так швидко не відійде, але послухалась, поставила свічку долі й примостилася поруч з першою богаділкою, що допіру пришкандибала на горище. Місіс Корней нетерпляче запнулася щільніше хусткою і незадоволено сіла в ногах слабої, а аптекарський учень, що тим часом загострив уже свою шпичку, постояв, розставивши замислено ноги перед каміном і колупаючи в себе в зубах хвилин із десять; але потім це йому, очевидно, набридло; він побажав місіс Корней успіху в ділах її рук і вийшов навшпиньки з кімнати.
Деякий час було тихо-тихо. Потім старчихи пошкандибали до каміна, присіли й почали гріти над жаром свої кощаві покорчені руки. Червоний жар кидав зловісні відблиски на їхні зморщені обличчя, і вони видавалися від цього ще огиднішими. Погрівшись якийсь час, баби завели тиху розмову.
– А чи казала вона тобі ще щось, голубонько Анні, як я пішла по старшу? – спитала одна.
– Ні, ані слова. Спершу вона почала ламати й дряпати собі руки, але я втримала її, вона попручалася трохи, а там заспокоїлась: де вже в неї та сила візьметься, а я на мої літа ще хоч куди, хоч і живу на парафіяльних харчах.
– А вино, що їй лікар приписав, вона випила?
– Я хотіла їй дати, але вона так учепилася зубами в склянку, що я ледве видерла її в неї з рота: тому вино випила я, і воно таки зігріло мої кісточки.
Озирнувшись, чи не підслуховує часом наглядачка, потвора підсунулася ще ближче до вогню й весело захихотіла.
– Я пам’ятаю час, коли вона сама була б зробила те саме, а потім розказувала всім і реготалась, – мовила одна.
– Так, так, вона була весела, любила жартувати. А скільки вона на своєму віку покійничків попообмивала, попоприбирала! З-під її рук вони мов ті лялечки воскові виходили, – згадала друга. – Й оці старечі очі теж це все бачили, а ці старечі руки це все робили, я ж їй теж не раз допомагала.
Стара простягла вперед свої скорчені руки й переможно затрясла ними перед своїм лицем, потім помацала в кишені, витягла з неї стару полинялу табакерку, висипала пучку табаки на долоню своєї сусідки й трохи більше собі. Тим часом наглядачка, якій уже вривався терпець чекати, поки хвора прокинеться від свого забуття, підійшла до каміна й сердито спитала, скільки їй доведеться ще ждати.
– Недовго вже, місіс, – відповіла одна богаділка, дивлячись їй у вічі. – Нам усім недовго вже зосталось на смерть чекати. Терпіння! Терпіння! Вона вже незабаром прийде по нас усіх.
– Заткни свою пельку, безглузда відьмо, – суворо спинила її місіс Корней. – Скажи мені, Марто, чи часто буває вона в такому стані?