– Часто, – відповіла перша жінка.
– Але більше ніколи не буде, – мовила друга, – і якщо прокинеться ще раз, то вже востаннє, – пам’ятайте це, місіс: довго чекати вам не доведеться.
– Довго чи недовго, але мене вона в кожному разі тут не застане, – огризнулася місіс Корней. – А ви, баби, глядіть не турбуйте мене вдруге даремно. Я не повинна і не бажаю вартувати над усіма старчихами, що помирають у богадільні! Пам’ятайте це, старі поторочі. І якщо ви мені знову голову морочити будете, то я з вас, як перед Богом, усю дурість умить виб’ю!
Місіс Корней тупнула ногою і пішла вже важкою ходою до дверей, але в цю мить раптовий крик примусив її обернутись: це злякались богаділки – хвора підвелася на ліжку й простягала до них свої руки.
– Хто це? – скрикнула вона.
– Тс, тс, лягай, лягай, – кинулась до неї одна з богаділок, – заспокойся!
– Живою я вже більше не ляжу, – пручалася хвора, – я їй це мушу сказати, мушу! Ідіть сюди! Ближче, ближче… Дайте прошепотіти на вухо.
Вона схопила наглядачку за рукав і потягла до себе і вже хотіла була говорити, але в цю хвилину помітила обох старчих, що схилились над ліжком і з жадібною цікавістю витягли вперед свої шиї.
– Проженіть їх, проженіть, – мляво простогнала хвора, – тільки швидше, швидше!
Обидві старі поторочі почали скавуліти, що їхня бідна хвора товаришка зовсім спантеличилась і не пізнає своїх найщиріших приятельок і що вони її ні за що в світі не покинуть у смертельну хвилину, але наглядачка, не довго думаючи, випхала їх за поріг, замкнула двері й повернулася до ліжка.
Тоді ніжні приятельки змінили свій тон і почали обурено кричати через замкову щілину, що стара Саллі п’яна (а втім, до певної міри це була правда, бо окрім чималої дози опіуму, яку їй прописав аптекар, вона перебувала ще під впливом оденків горілки, якою її нещодавно почастували наостанку добросерді сестриці-жалібниці, спорожнивши самі цілу пляшку!).
– Слухайте мене тепер голосно, – мовила мруща жінка, немов змагаючись на останню силу, – у цій самій кімнаті… на цьому самісінькому ліжкові… колись лежала, і я її гляділа… гарненька молода жіночка… Її принесли сюди з вулиці непритомну, обшарпану, задрипану, з побитими ногами… Вона породила хлопчика й померла. Стривайте… якого року було це?
– Байдуже, якого там року, – перебила її нетерпляча слухачка, – що далі?
– Ага, – мляво провадила хвора, що знову почала втрачати свідомість, – ага, що я хотіла сказати про неї?.. про неї… Ага, знаю! – зненацька скрикнула вона, пориваючись наперед: щоки її спалахнули, а баньки мало не вискочили з лоба. – Я її пограбувала, пограбувала! Вона ще не охолола, кажу вам, вона ще не охолола, як я вкрала це!
– Вкрали що? На бога, що ви вкрали? – скрикнула наглядачка так, немовби зібралась гукати на ґвалт.
– Тс, – прошепотіла хвора й затулила їй рота рукою. – Єдине, що вона мала. Вона була гола, боса й голодна, але вона не продавала того й берегла на грудях. Воно було золоте, кажу вам, воно було із справжнього золота і могло б врятувати їй життя!
– Золоте! – відгукнулася наглядачка, зажерливо схиляючись над хворою, що знову відкинулась кволо на подушки. – Далі, далі. Хто була мати? Коли це було?
– Вона доручила мені зберегти цю річ, – простогнала хвора, – й звірилася на мене, бо біля неї не було нікого більше з жінок, а я вирішила її украсти ще тоді, коли вона показала мені її на своїх грудях, і може, і може, через мене загинула дитина! Якби вони були це знали, може б, вони краще поводилися з хлопцем.
– Знали – що? Кажіть!
– Хлопець зростав і щораз більше починав скидатися на покійну матір, – провадила жінка, не звертаючи уваги на питання наглядачки, – і так він її нагадував, так нагадував, що її лице ввесь час мені перед очима мов живе маячило. Бідолашна, бідолашна і така молода, таке смирне ягнятко. Стривайте! Я ще не все сказала, не все!
– Ні, ні, не все, швидше, а то не встигнете, – мовила наглядачка, схиляючись до хворої і ловлячи кожне її слово, бо та вже ледве ворушила губами.
– Мати… мати… – напружувала останні сили мруща, – мати прошепотіла мені на вухо, коли її вперше скрутили смертні корчі, що… як її дитя народиться живим і виживе… то прийде час, коли йому не доведеться червоніти за свою безталанну матір… Вона заломила свої тоненькі рученята й скрикнула: «Благаю вас, благаю, все одно, хто це буде, дівчинка чи хлопчик, знайдіть когось, хто б приголубив його в цьому жорстокому світі, згляньтеся на нещасне самотнє створіння, залишене на Божу ласку!