– Як ся маєш, старий? – хитнув він Феджінові головою, віддаючи Пронозі свій шарф. – Заткни його в мою шапку, хлопче, щоб я знав, де він, як прийдеться драчки дати. Наш старий лис зробить з тебе доброго грабіжника собі на славу.
З цими словами Тобі скинув із себе блузу, обмотав її навкруг стану і підсів до вогню, поклавши ноги на ґрати каміна.
– Бачиш, Феджіне, – мовив він сумно, показуючи на свої ботфорти, – вони чортзна з якого часу не бачили ані крапельки вакси. Ну не дивися на мене таким вовкулаком, чоловіче. Усе в свій час. Говорити натщесерце про справи я не люблю. Дай попоїсти й випити спершу, – ось уже три дні як я й ріски в роті не мав.
Феджін звелів Пронозі подати до столу все, що було в хаті їстівного, і, сівши насупроти грабіжника, почав напружено чекати.
Але Тобі, здавалося, не дуже поспішав. Спочатку Феджін мовчки пильно вдивлявся в риси його обличчя, намагаючись прочитати по них, які звістки він приніс, та дарма: його обличчя трохи змарніло, але властивий йому вираз цілковитої внутрішньої лагоди з нього не збіг, і крізь втому, бруд і колючу рудувату щетину на ньому світилася звичайна солодка самозакохана ухмілка моторного красеня Тобі Крекіта.
Феджінові вривався терпець, він довго стежив з нетерпінням за кожним шматком, що підносив собі до рота його гість, але нарешті скочив на ноги і в нервовому напруженні почав бігати туди й сюди по кімнаті. Але все було марно. Тобі їв і їв, з якоюсь олімпійською дражливою байдужістю, поки було що їсти, і, тільки спорожнивши всі тарілки, звелів Пронозі вийти, налив собі склянку горілки й начебто намірився говорити.
– Отже, одне по одному, Феджі, – почав він.
– Так, так! – скрикнув той, підсовуючись до нього.
Містер Крекіт хильнув ще трохи зі склянки, похвалив добрий джин і сів у свою улюблену позу, задерши ноги на невисокий примурок, так що його чоботи опинилися на одному рівні з головою.
– Отже, одне по одному, Феджіне, де Біллі? – мовив він.
– Що? – скрикнув старий, зриваючись з місця.
– Ти ж не хочеш сказати, що… – почав, бліднучи, Тобі.
– Я хочу сказати… де вони? – люто тупнув ногою Феджін. – Де Сайкс із хлопцем? Де вони були? Куди вони поділись? Чому вони не прийшли сюди?
– Ми спіймали облизня, – тихо промовив Тобі.
– Знаю, читав, – відказав Феджін, витягаючи з кишені газету. – А далі що?
– Вони стріляли і влучили в хлопця. Ми дременули назад у поле й поволокли його за собою, навпростець через пень та колоду, а ці іроди за нами. Щоб їм!.. Усе село сколошматилось і навздогін з дрючками, з собаками…
– А хлопець?
– Біллі завдав собі хлопця на плечі й біг з ним щосили – та було важко. Тоді ми зупинились і хотіли повести його вдвох, але голова його звисла, він увесь захолов, а нас ось-ось наженуть; ну, вже тут, звичайно, своя шкура кожному миліша, – аби самому від шибениці втекти. Ми ноги на плечі й у різні боки, а хлопця кинули в канаві, живого чи мертвого, не знаю. Ось і все, що я можу сказати.
Феджін далі не слухав: він скрикнув, вчепився руками собі в патли й вибіг на вулицю.
Розділ XXVI
На сцену виходить одна таємнича дійова особа, і відбувається багато подій, нерозривно пов’язаних з цією повістю
Лише на розі своєї вулиці Феджін прочунявся трохи від жахливого враження, що справила на нього убивча звістка Тобі: він біг прожогом, як той зацькований звір, не озираючись навколо, і тільки зненацький гуркіт коліс карети і крик пасажирів зігнали його з бруку на тротуар. Обминаючи якомога головні людні вулиці, він дістався нарешті різними покрученими заулками й задвірками до Сноу-Хіл. Тут він пішов іще швидше і, тільки завернувши в якийсь знайомий глухий заулок, укоротив ходи й зашкутильгав своїм звичайним млявим кроком, немов почувши себе нарешті в своєму рідному оточенні.
Як вийти з Сіті, то праворуч близько місця, де сходяться Сноу-Хіл і Холборн-Хіл, іде до Сефрон-Хіл вузький, брудний заулок. Тут у замулених вітринах неохайних крамничок ви побачите цілі гори старих шовкових хусточок різних розмірів і взірців, що їх скуповують у кишенників тутешні гендлярі. Сотні таких хусток маячать у вітринах, гойдаються на одвірках крамниць і купами лежать на полицях. Хоч який невеличкий Філд-Лен, але тут є свій голяр, своя кав’ярня, своя пивничка і ятка зі смаженою рибою. Філд-Лен – це окрема торговельна колонія, це осередок збуту крадених речей: рано-вранці й пізно ввечері сюди приходять якісь мовчазні постаті, роблять свої гендлі в темних задніх конурах крамниць і зникають так само непомітно, як і прийшли. Тут крамарі виставляють напоказ у вітринах старий одяг, латані черевики й різне ганчір’я, замість вивіски для дрібних злодійчуків, а у вогких сирих підвалах тут іржавіють і гниють купи старого заліза та мотлоху й сувої зацвілих цвіллю бавовняних і полотняних тканин.