Феджін звернув у цю вулицю. Мабуть, тутешні люди його добре знали, бо гендлярі, що стояли на дверях своїх крамниць, виглядаючи покупців та продавців, привітно здоровкалися з ним з різних боків. Він мовчки відповідав на їхні привітання, але ніде не зупинявся і тільки аж у самому кінці вулиці підійшов до одного невеличкого на зріст чоловіка, що сидів з люлькою в зубах перед своєю крамничкою, упхавши своє щупле тіло в дитяче кріселко.
– Як побачиш вас, містере Феджіне, кожна болячка за водою попливе, – відповів ґречний крамар на запит старого про те, як він ся має.
– А у вас тут, здається, трохи припекло, Лайвелі, останнім часом? – мовив Феджін, здіймаючи догори брови й складаючи руки на грудях.
– Мг, дехто почав був нарікати, але потім знову повіяло прохолодою, – хіба не відчуваєте? – відповів маленький крамар.
Феджін хитнув головою, показавши на Сефрон-Хіл, і спитав, чи не було там нікого сьогодні.
– У «Калік»?
– Еге.
– Стривайте, дайте пригадати; там було сьогодні із півдесятка хлопців, але з ваших, здається, нікого.
– Так, кажете, Сайкса там не було? – розчаровано перепитав Феджін.
– Non ist ventus, як кажуть правозаступники, – відповів маленький чоловічок, хитаючи головою й хитро позираючи на старого. – А чи не знайдеться у вас чогось для мене сьогодні?
– Ні, сьогодні нічого не буде, – відказав старий і пішов.
– Ви йдете до «Калік», Феджіне? – крикнув йому навздогін його приятель. – Почекайте, і я з вами, вип’ємо разом по чарці.
Але Феджін махнув рукою і не обернувся – мовляв, волію йти сам, а до того ж містер Лайвелі так угруз у своє кріселко, що довго не міг з нього видряпатися, – отже трактир «Калік» був на цей раз позбавлений втіхи бачити його в своїх стінах. Поки він вовтузився зі своїм кріселком, Феджін зник з очей; містер Лайвелі витягав шию, ставав на дибки, але, втративши надію впізнати його спину серед перехожих, дуже красномовно й таємничо ззирнувся очима через дорогу з власницею протилежної крамнички, недовірливо похитав головою, знову угнітився у кріселко й поважно запалив люльку.
Трактир «Трьох Калік», або, як його по-простому звали його завсідні відвідувачі, «Каліки», був тим самим трактиром, де ми вже колись бачили містера Сайкса з його собакою. Проходячи повз буфетника, Феджін хитнув йому головою і пішов просто нагору; він нечутно проскочив до загальної кімнати і, затулившись рукою від світла, почав оглядати її схвильовано й пильно – наче шукав чогось.
Два газові ліхтарі освітлювали її, а щоб світло не пробивалося на вулицю, вікна було позатулювано й позавішувано збляклими червоними фіранками, щоб не видно було сажі від чадних ліхтарів, а стелю було вимазано чорною фарбою; в кімнаті стояв такий густий синій тютюновий дим, що спочатку не можна було нічого як слід розгледіти. Тільки коли частина диму поволі вийшла крізь прочинені двері, Феджін зміг розгледіти гурт людей – такий самий невиразний, як і гомін та брязкіт, що виривався з кімнати за двері. За довгим столом скупчилися один при одному якісь жінки й чоловіки, кінець столу на чільному місці засідав, очевидячки, голова зборів з молоточком у руці, а в кутку за розбитим фортепіано сидів сизоносий музика з підв’язаними зубами.
Коли Феджін увійшов, музика саме вдарив кілька акордів якоїсь прелюдії, але товариство голосним криком зажадало улюбленої пісні; з-за столу вискочила дівчина й заспівала на втіху чесної компанії, а акомпаніатор за кожним куплетом пробарабанював усю мелодію від початку до кінця на клавіатурі. Голова висловив співачці подяку, а тоді двоє професіоналів-співаків, що сиділи по обидві руки від нього, завели дует і викликали гучний вибух оплесків.
Із загального гурту вирізнювалося кілька дуже цікавих постатей – наприклад, сам голова зібрання – господар трактиру, грубезний, дебелий лобуряка; він реготав і жартував з товариством, але одночасно позирав на всі боки й пильно наставляв гострі очі й вуха до всього, що діялося навкруги. Праворуч і ліворуч від нього сиділи співаки; вони ставилися з байдужістю правдивих артистів-професіоналів до похвал слухачів і дозволяли найекспансивнішим з них щедро частувати себе пуншем. Не можна було відвести погляду від облич цих меценатів – такі вони були відворотні: всі вади і вся розпуста життя – пияцтво, жорстокість, облуда й лукавство – лягли на них невитравним тавром тою чи іншою мірою, але найгірше, найбезнадійніше враження справляли жіночі постаті: були тут жінки, що останні пелюстки їх запашної юності мов обсипалися перед віччю тут, у цьому гидкому багні; з інших мов витравило життя всі прикмети жіночої ніжної статі, і вони являли тепер собою живе втілення розпусти й злочинства; були тут підлітки – майже дівчатка, були й соковиті молодиці, але всі були ще молоді, ніхто з них ще не переступив за першу половину життя.