Феджіна, звичайно, ця картина анітрохи не вразила; поки гості розважалися співами, він здалеку пильно прозирав їх усіх, але, очевидячки, не знаходив того, кого шукав. Нарешті господар трактиру перехопив його погляд; Феджін непомітно кивнув йому пальцем і зник за дверима так само нечутно й тихо, як і ввійшов.
– Чим можу прислужитися, містере Феджіне? – спитав трактирник, виходячи слідом за ним у сіни. – Чи не приєднаєтесь до нашого гурту? Вони всі на стінку з радощів полізуть.
Гість нетерпляче похитав головою й прошепотів:
– Він тут?
– Ні, нема, – відповів господар.
– А Барней?
– Про нього теж нічого невідомо, – одказав той. – Барней не вилізе з нори, поки вітер не вщухне. Мабуть, хорти вже дещо пронюхали, і один невірний крок може навести їх тепер на слід. З Барнеєм, либонь, усе гаразд, бо інакше він був би сповістив мене. Барней хитрий хлопець, навзаклад поб’юсь – ніколи не вскочить.
– А чи прийде сьогодні він? – з притиском на займенникові «він» провадив Феджін.
– Це ви про кого, про Монкса?
– Тс-с! Про нього.
– Звичайно, прийде, вже давно мав прийти, – витягаючи з кишені золотого годинника, відповів трактирник, – почекайте хвилин десять, він…
– Ні, ні, – хапливо перебив його Феджін (дивна річ, він ніби й хотів зустрітися з цим чоловіком, і ніби радів, що не застав його).
– Скажіть йому, що я приходив сюди побачитися з ним, хай зайде до мене ввечері, ні, хай краще завтра вранці. Як нема, то й завтра ще встигнемо.
– Гаразд. Більш нічого?
– Нічогісінько, – відповів старий, сходячи вниз.
– Чуєте, – хрипко прошепотів йому навздогін трактирник, перехиляючись через бильця сходів, – кращого часу для продажу не знайдете! У мене тут Філ Барнер – п’яний, як ніч, круг пальця обкрутити можна.
– Гаразд, але зараз ще не час, – відповів пошепки Феджін, підвівши голову, – Філ мусить ще дещо зробити, ще рано. Ну, ходіть назад, соколику, й скажіть їм, щоб вони гуляли, поки гуляється, ха-ха-ха!
Трактирник теж засміявся й хутко повернувся назад до своїх гостей, але ухмілка збігла вмить з обличчя Феджіна, скоро він залишився на самоті, і на нього тінню впали страх та напружена задума. Він постояв кілька хвилин на вулиці, потім гукнув візника й звелів йому їхати до Бетнель-Грін. З візником він розрахувався, не доїхавши трохи до Сайксового будинку, а решту дороги пройшов пішки.
– Ну, голубонько моя, – пробубонів собі під ніс старий, стукаючи в двері, – якщо тут іде якась тонка гра, то я тебе все одно на чисту воду виведу – хоч як викручуйсь, моя крале.
Жінка, що до неї стосувалися ці слова, сиділа в своїй кімнаті. Феджін крадькома зійшов на сходи й без жодних церемоній відчинив двері. Вона була сама й сиділа нерухомо, схиливши свою розпатлану голову на стіл.
«П’яна або просто нарюмсалась», – байдуже подумав Феджін і зачинив за собою двері; дівчина стрепенулась, підвела голову й спитала, чи нема яких-небудь новин; поки Феджін переказував їй слова Тобі Крекіта, вона не зводила своїх очей з його хитрого обличчя, а коли він скінчив, вона мовчки схилила знову голову на стіл, роздратовано відштовхнула від себе свічку й кілька разів човгнула ногами по долівці, міняючи позу. Тільки й того.
Вона мовчала, а Феджін нервово озирався; здавалося, що він хоче переконатися, чи в кімнаті немає якихось вказівок на те, що Сайкс таки повертався додому крадькома; цей огляд його, очевидячки, задовольнив; він кілька разів кахикнув, намагаючись зайти з Нансі в розмову, але дівчина не звертала на нього жодної уваги – немов скам’яніла; тоді він спробував підсипатися до неї з іншого боку й, потираючи свої кощаві руки, улесливо промовив:
– А як ти думаєш, голубонько, де таки подівся Біллі?
Дівчина на це тільки невиразно пробубоніла, що нічого не знає, й застогнала; вона, здається, плакала.
– А бідне хлоп’ятко? – зітхнув старий, напружуючи до болю свої очі, щоб розгледіти вираз її обличчя. – Бідолашне маленьке хлоп’ятко! Саме як палець вночі, в грязюці, в канаві – ти тільки подумай, Нансі…