Була вже перша година ночі; надворі було темно й лютно; година не сприяла проходкам, і Феджін не барився.
Рвучкий вітер, здавалося, повимітав з вулиць усіх людей, мов сміття й порох, бо тільки де-не-де дуже рідко зустрічалися поодинокі перехожі, та й ті поспішали чимдуж додому. Але для Феджіна вітер був ходовий, він підганяв його в спину, і старий, трусячись і здригаючись за кожним його новим нападом, простував усе вперед швидким кроком; так він дійшов до рогу своєї вулиці й уже намацав у кишені ключа від надвірніх дверей, коли це з темряви сусіднього підворіття виринула якась темна постать, перетнула вулицю й нечутно підкралася до нього.
– Феджіне, – прошепотів над самим його вухом чийсь голос.
– Ага! – скрикнув Феджін, хутко обертаючись. – Це…
– Так! – перебив його невідомий. – Я вже тиняюся тут зо дві години – де ви в бісового батька швендяєте?
– У ваших справах, соколику, у ваших справах цілу ніч сную, – відповів Феджін, неспокійно поглядаючи на незнайомого і вкорочуючи ходи.
– У моїх справах – звичайно! – криво всміхнувся той. – Ну і в якому ж вони стані?
– Нічого доброго.
– Але, сподіваюсь, і поганого нічого нема? – жваво перепитав незнайомий і зупинився, стурбовано вдивляючись у вічі старому.
Феджін похитав головою і вже розкрив рота, але невідомий спинив його, сказав, що воліє вислухати його в хаті, бо зовсім задубів на холодному вітрі, й рішучим кроком ступив на ґанок Феджінового житла, до якого вони тим часом підійшли. Господар не поспішав, начебто не зважуючись запросити до себе в такий пізній час дорогого гостя, і навіть пробубонів щось про нетоплену кімнату, але гість висловив своє прохання вдруге таким категоричним тоном, що той слухняно відімкнув двері і тільки попрохав його обережно замкнути їх за собою, поки він піде по свічку.
– Темно як у могилі, – гей, повертайся швидше, – мовив незнайомий, ступивши кілька кроків уперед.
– Замкніть тихенько двері, – прошепотів Феджін з другого кінця коридору.
І двері з гуркотом стукнули.
– Я їх не займав, – мовив невідомий, – це, мабуть, вітер або самі собою зачинились. Та швидше-бо присвітіть; у цьому клятому лігві ще чого доброго собі черепа розіб’єш!
Феджін нечутно зійшов униз і за хвилю повернувся із свічкою в руці: Тобі Крекіт спить у задній кімнаті, хлопці в передній – отже все гаразд, можна спокійно йти нагору. І вони пішли.
– У нас мова недовга – можна й тут перебалакати, соколику, – сказав він, відчиняючи двері однієї з кімнат другого поверху, – бачите, ми тут ніколи не світимо, а у віконницях є дірки, то, щоб сусідам не впало в око світло, я поставлю краще свічку на сходах. Отак!
З цими словами Феджін поставив свічку на горішні східці супроти дверей і покликав невідомого до кімнати; це була зовсім гола й порожня кімната, тільки біля дверей стояла обідрана стара канапа й поламане крісло. Стомлений гість важко плюхнув на неї, а господар підсунув собі крісло й сів супроти нього. В кімнаті було не зовсім темно; крізь напівпричинені двері свічка кидала тьмяний відблиск на протилежну стіну.
Якийсь час чоловіки говорили пошепки; з окремих уривчастих слів їх нерозбірливої розмови можна було зрозуміти, що Феджін обороняється від якихось докорів свого гостя і що той чимсь страшенно роздратований. Вони потишкувалися так із чверть години, і нарешті Монкс (так називав Феджін кілька разів під час балачки невідомого) трохи підняв голос і мовив:
– Кажу вам, що ввесь ваш план ні до чого не судний. Краще було залишити його тут зо всіма вкупі й зробити з нього звичайного злодійчука-кишенника.
– Ет, тільки послухати, що цей чоловік говорить! – знизав плечима Феджін.
– Ви хочете сказати, що інакше не можна було цього досягти! – суворо напосідав на нього Монкс. – Хіба ви десятки разів не робили цього з іншими хлопцями? Було б ще якийсь рік потерпіти! Невже ж за цей час не можна було влаштувати так, щоб його засудили й вислали за межі Королівства, може, на все життя.
– А кому від цього помоглося б, соколику? – смиренно спитав Феджін.
– Мені, – відповів Монкс.
– Але не мені, – ще приниженіш одказав старий. – З часом він міг би й мені знадобитись. Коли дві сторони добиваються торгу, то слід пильнувати їх спільних інтересів, чи не так, мій друже?
– То що ж?
– Бачите, я переконався, що привчити його до нашого ремества буде нелегко, він зовсім не такий, як інші діти в його становищі.
– Щоб він пропав! – пробубонів Монкс. – Якби не це, то він уже давно був би став злодієм.