Місіс Корней зітхнула.
– Не зітхайте, – попрохав її містер Бембль.
– Ох, неспромога мені, – і вона зітхнула ще раз.
– Яка у вас затишна кімнатка, – провадив сторож, озираючись навколо. – Якби до цієї кімнатки ще одну, то був би рай земний.
– Для однієї особи це було б забагато, – прошепотіла вдовиця.
– Але ж не для двох? Правда, місіс Корней? – ніжно, дуже ніжно спитав він.
Вона схилила на груди свою голову; він теж схилив свою, щоб зазирнути їй в самі очі, вона ж, як годиться цнотливій жінці, відвернулась від нього і простягла свою руку, щоб витягти з кишені носовика, та несподівано, ненароком рука її опинилась у його руці.
– Вугілля ви одержуєте задурно? – спитав сторож, ніжно стискаючи цю білу ручку.
– Так, і свічки теж, – одказала господиня, несміливо відповідаючи на жагучий його потиск.
– Опалення, освітлення і квартира казенні… О, місіс Корней, ви – янгол!.. – скрикнув містер Бембль.
Удовиця не могла довше боротися з вибухом таких почуттів; вона впала в обійми свого гостя, а той, схвильований, розчулений, вліпив палкий поцілунок у самий кінчик її цнотливого носа.
– Ви парафіяльний ідеал! – скрикнув із запалом містер Бембль. – А чи знаєте ви, моя чарівнице, що містерові Славту значно погіршало сьогодні?
– Так, знаю, – соромливо відповіла місіс Корней.
– Лікар каже, що він і тижня не виживе, – провадив сторож, – він, як вам відомо, завідує нашим притулком; після його смерті відкривається вакансія, а вакансію треба буде кимсь заповнити. О, місіс Корней, яке майбутнє простилається перед нами! Яка щаслива нагода з’єднати наші серця й господарства!
Місіс Корней схлипнула.
– Одне слово, – мовив містер Бембль, схиляючись до соромливої красуні, – одне малесеньке, манюпусіньке слівце, моя жадана місіс Корней…
– Та-а-ак, – зірвалося з її уст ледве чутне зітхання.
– Іще одне останнє, – провадив сторож, – візьміть у руки на одну хвилиноньку свої ніжні почуття і скажіть – коли?
Місіс Корней двічі намагалася відповісти й двічі не спромоглася. Нарешті вона набралася духу, обвила руками шию містера Бембля і, прошепотівши, що згодна, коли він схоче, назвала його своєю «куріпочкою».
Дійшовши такої любої й щасливої згоди, молоді зміцнили її другою чашкою м’ятної мікстури, конче потрібної, щоб утишити збурені почуття нареченої, і тоді нарешті місіс Корней оповіла містерові Бемблеві про смерть старої богаділки.
– Гаразд, по дорозі додому я вже зайду за одним заходом до Соуерберрі і скажу, щоб він завтра вранці надіслав усе, що треба, – мовив містер Бембль, сьорбаючи м’ятну есенцію. – Невже ж це вас налякало так, моя пташко?
– О ні, це пусте, мій любий, – уникливо відповіла місіс Корней.
– Ні, щось таки мусило бути, моя зіронько, – напосідав на неї містер Бембль, – невже ви не скажете цього своєму старенькому?
– Не тепер, може, колись іншим разом, – одказала господиня, – хай коли ми вже поберемось.
– Коли поберемось! – спалахнув сторож. – Ага, це, мабуть, якась нахабна образа з боку когось із богадільців чоловічої статі?
– Ні, ні, любий! – похапцем заспокоїла його вдовиця.
– Я не можу подумати, щоб хтось з них посмів звести свої мужичі очі на це янгольське личенько…
– О ні, з них ніхто не посміє, коханий…
– Так, хай краще стережуться! – прошепотів містер Бембль і стиснув кулаки. – Хай тільки хтось із наших парафіян, або й непарафіян, спробує це зробити – і я скажу йому, що вдруге він цього не зробить.
Без відповідної жестикуляції ці слова могли б здатися не дуже втішним компліментом, але свою погрозу містер Бембль зміцнив такими завзятими палкими рухами, що місіс Корней цілком розчулилась і з захватом скрикнула, що він її «голубочок».
Після цього «голубочок» підняв коміра, одягнув свого трикутного капелюха й, стиснувши майбутню подругу свого життя ще раз у ніжних обіймах, подався знову на боротьбу з північним вітром; але попереду завітав ще на кілька хвилин до чоловічої половини, щоб нагнати холоду на богадільців і переконатися, чи він зможе з належною твердістю виконувати обов’язки завідувача. Заспокоївшись щодо цього, містер Бембль вийшов на вулицю з легким серцем і, сповнений найсолодших мрій про своє блискуче майбутнє, дійшов так аж до майстерні трунаря.
Цього вечора подружжя Соуерберрі було запрошене кудись на вечерю, і майстерня залишилася на Ноя, а як він не мав нахилу до фізичних вправ (за винятком двох функцій – їсти й пити), то майстерня стояла досі відчинена, хоча замикати її вже був давно час. Містер Бембль постукав кілька разів ціпком по прилавкові, але ніхто не відгукнувся; тоді він вирішив зазирнути крізь віконце до маленької задньої кімнатки, звідки падав сніп світла, і коли він побачив те, що там діялось, то аж похолов.