Після всіх цих пересторог містер Джайлз, міцно стиснувши руку лютівника (щоб той, бува, не дременув – як він жартівливо пояснив), дав Брітлзові наказ відчиняти двері; двері відчинилися, і хоробрі вояки, полохливо зазираючи одне одному через плече, вгледіли на ґанку всього-на-всього бідного знесиленого хлопчика, що мовчки підніс свої обважнілі повіки і з німим благанням глянув на них.
– Хлопчик! – скрикнув містер Джайлз, хоробро відпихаючи набік лютівника. – Що з ним?.. Диви… Брітлзе… пізнаєте?
Брітлз, що сховався за дверима, скоро вони відчинились, глянув на Олівера й закричав як навіжений. Містер Джайлз схопив дитину за ногу й руку (на щастя, за здорову), поволік його до передпокою і поклав його там просто на підлозі.
– Ось він; ось один із грабіжників, пані! – репетував містер Джайлз, стоячи внизу біля сходів. – Спіймали злодія, панночко! Пораненого! Я в нього стріляв, панночко, а Брітлз мені присвічував.
– Ліхтарем, панночко, – гукнув Брітлз, притуляючи руку до рота, щоб краще було чути.
Куховарка й покоївка полетіли нагору повідомити господинь про те, що містер Джайлз спіймав розбійника, а лютівник почав приводити до пам’яті Олівера, щоб той, бува, не помер перше, ніж його повісять. Серед цього гармидеру раптом почувся ніжний жіночий голос, від якого весь галас затих умент.
– Джайлзе, – прошепотів цей голос згори.
– Я тут, панночко, – відповів Джайлз, – не турбуйтесь, я живий і здоровий. Він не дуже пручався. Я його умить подолав.
– Тс… ви налякали тітоньку ще гірше, аніж самі злодії, – відповіла молода дівчина. – А чи це нещасне створіння тяжко поранене?
– Безнадійно, – з величезним самозадоволенням відповів містер Джайлз.
– Ось-ось відійде, панночко! – гукнув Брітлз, так само дзвінко, як і перед тим. – Може, вам цікаво подивитися на нього, поки він ще не вмер?
– Замовкніть, будь ласка. Добрий чоловік, нема що казати! – провадила дівчина. – Постривайте хвилину, я тільки скажу два слова тітусі.
Легким ніжним кроком, як і її голос, дівчина зникла й за хвилю повернулася з наказом обережно віднести пораненого до кімнати містера Джайлза, а Брітлзові звеліла негайно запрягти коня і мчати до Чертсі по лікаря й констебля.
– Невже ви на нього так і не глянете, панночко? – спитав Джайлз, так пишаючись своєю здобиччю, немовби Олівер був якийсь надзвичайний птах, якого він бозна-як влучно підстрелив. – Ну хоч одним оком, панночко?
– Ні, ні, ні за що в світі, тільки не тепер. Бідолаха! Поводьтеся з ним добре, Джайлзе, заради мене! – відповіла дівчина й пішла.
Старий слуга глянув їй услід так гордо й ніжно, немовби вона була його власною дочкою; потім схилився до Олівера і з суто жіночою чулістю й обережністю допоміг перенести його нагору.
Розділ XXIX
Знайомить читачів з мешканцями будинку, куди вдався за допомогою Олівер
У привітній кімнаті, опорядженій без модної елегантності, але з великим старосвітським смаком і комфортом, снідали за дбайливо прибраним столом дві пані. Містер Джайлз у бездоганному чорному строї прислуговував їм. Він обрав собі позицію між буфетом і столом і мов скам’янів, струнко випроставши свій стан з гордо піднесеною, схиленою трохи набік головою; ліва нога його виступала вперед, праву руку він засунув за борт жилету, а в лівій, спущеній додолу, тримав тацю; вигляд у нього був гордий і самовпевнений.
Одна з пань була вже літня жінка, але трималася так гарно й рівно, що висока спинка її дубового стільця не була рівніша за її власну спину. Вона була вдягнена дуже дбайливо; загальний тон її убрання був старосвітський, проте в ньому почувався певний вплив новітньої моди, що дуже м’яко підкреслював усі переваги старого стилю, постать у неї була дуже горда й велична; руки її лежали спокійно складені на столі, а дуже блискучі й жваві очі, що не зблякли й не злиняли ще від довгих літ, пильно дивилися на її сусідку.
Це була молода дівчина в повній красі й первоцвіті свого життя.
Дівчині ще, мабуть, і сімнадцятий не минув; вона була так ніжно й гармонійно збудована, сама така тиха й ласкава, така чиста й хороша, що, здавалося, була створена не для землі й не для людей. Шляхетна високопіднесена мудрість, дивна для її молодих дівочих літ, світилася в її глибоких темно-синіх очах і на її чистому чолі, а проте в ній відчувалося щось привітне й радісне; від цього виразу її жваве рухливе обличчя мов променилося теплим світлом, і жодна тінь не застувала його; але найкраща за все була її усмішка – добра і щаслива. Дівчина запопадливо й зграбно господарювала за столом. Ззирнувшись випадково очима зі старою панею, вона весело відкинула назад свою рівно заплетену шовкову косу й подивилася на стареньку променистим поглядом з такою любов’ю і щирістю, що навіть святі небесні духи були б усміхнулися, якби глянули на неї в цю хвилю.