Не тямлячи себе від страху, не знаючи, що робити, старий у відчаї почав кричати і тарабанити прикладом гвинтівки по казану. Наче велетень, який несподівано прокинувся, казан здригнувся і затрубив рокітливим басом. Вовки шарахнули в сторони, відбігли кроків на п'ятдесят і, здивовані, зупинились. Розгублений Чочой зовсім не правив собаками. Він без упину тарабанив по казану і несамовито кричав. Собаки, залишені на самих себе, кидались то вправо, то вліво. Врешті вони помчали в улоговину. Звичайна тундрова улоговина, купиняста, з глибокими ямами і нерівностями була завалена свіжим пухким снігом. Нарти з розгону врізались у сніг і вдарились бортом об виступ, казан злетів з нарт, перекинувся догори дном і ліг одним краєм на високу купину. Упряжка зупинилась. Несподівано щаслива думка майнула в старого. Він висмикнув з-за пояса ніж і перерізав посторонки. Пущені на волю собаки кинулись урозтіч. Одні — через яр, на другий бік, інші — вздовж яру. Возки погналися за собаками. Підібгавши хвости, собаки мчали по тундрі, віддаючи все, що було ще не витрачено у їхніх напружених до краю м'язах. У них залишився єдиний шанс на життя: втекти від ворога. Але хижаки швидко наздоганяли собак і вмить розривали. Зараз вони гналися за останньою жертвою. Чорний великий собака, як вітер, летів по рівнині, Це був Соболь — вожак упряжки. Він біг у той бік, де на краю вечірнього неба була його батьківщина.
Ставши на нарти, Чочой гадав: «Чи добіжить?» — і серце йому завмирало.
Хижаків було з тридцять. Вони неслись навскач. Відстань між собакою і вовками становила зараз метрів зо двісті, і Соболь міг сподіватись на удачу, але ремінний посторонок, прикріплений до алика, волікся кінцем по снігу, заплітався за ноги і затримував біг. Відстань між собакою і вовками щосекунди скорочувалась.
Проскочивши невелику низину, Соболь звернув на вузьку прогалину, вздовж якої тягнувся кам'яний бар'єр, порізаний поперечними тріщинами і щілинками. Частина вовків повернула за собакою, а решта їх побігла вліво від бар'єру, в обхід Соболю.
Чочой хвилин п'ять стояв і, простягнувши вперед руки, благально шепотів крізь сльози:
— Соболь, друже! Доганяють, не здавайся… Ну, ну, натисни ще… Ще трохи!..
Соболь не чув Чочоя. У цю мить вовки, вдершись через бар'єр на прогалину, вискочили йому назустріч. Соболь повернув було назад, але перед ним, вишкірившись іклами, майнули вовчі пащеки. Він відсахнувся і проскочив через тріщину за бар'єр.
Втративши здобич, хижаки метались по прогалині, налітаючи один на одного, гарчали і затівали бійку.
Чочой бачив, як Соболя знов оточили вовки, як він стрибнув на великий камінь, потім на другий, третій… і зник. Далі все злилося і попливло старому в очах. Він плакав.
Довго стояв Чочой і все дивився на спустілу пагорбисту тундру, йому залишалося одно: йти до стійбища пішки.
Присівши на нарти, Чочой вийняв з мішка запасні оленячі панчохи-чижі, хутряні рукавиці, торбази і перевзувся. Порожню сумку для набоїв він пожбурив убік. Перекинувши через плече клунок з харчами, старий вирушив у дорогу.
З того боку, де зник Соболь, з'явились маленькі сіруваті плями, вони все збільшувались і беззвучно котилися по снігу.
— Чи не упряжки йдуть? — пожвавішав старий.
Але відразу ж колючий холодок ковзнув по його спині: вовча зграя поверталась назад. Чочой кинувся до нарт. Хижаки бігли риссю Ось вони вже зовсім близько. Вже добре видно їхні незграбні голови і стальний блиск очей. Чочой схопив гвинтівку, але, згадавши, що набої всі витрачено, відкинув її. Він метався біля нарт. Без усякої потреби шпурнув чайник, кукуль, мішок з запасним одягом. І раптом його увагу привернув казан, край якого спирався на купину і був трохи піднятий. Старий поспішно зняв з себе широку хутряну кухлянку і, залишившись у ватяній тілогрійці, став на коліна і вповз під казан. Яма між купинами, виявилось, була досить глибока, і в ній можна було стояти на колінах, майже не пригинаючись. Чочой збагнув, що хижаки легко можуть скористатися цим самим лазом. Він спробував спиною підняти казан і зрушити його з купини, але казан не піддавався. Тоді Чочой уперся коліньми у вінця казана і короткими ривками почав штовхати його. Казан ворухнувся і осів дещо глибше, хоч щілина повністю не закрилась.
Озброївшись ножем, старий приготувався охороняти вхід до сховища.
Хижаки гасали навколо чорного ковпака, стрибали через нього, обнюхували. Один вовк навіть лизнув нахололий на морозі казан, але зразу ж відскочив, виснувши.