Чочой чув, як вовки гребли лапами сніг, підкопуючись під казан, і пробував злякати їх — стукав ручкою ножа по дну і стінках казана.
До самої ночі тривала боротьба між людиною і розлюченими хижаками. Коли потемніло, напад несподівано припинився. Але вовки не пішли. Вони лежали біля казана, не зводячи з нього очей.
Чочой вирішив, що вовки дали йому спокій і подалися геть, в пошуках легшої здобичі. Чочой полегшено зітхнув і відчув раптом непереборний тягар і втому з усьому тілі. Думки плутались, у вухах гуло, і все, що діялося з ним хвилинку тому, — страх і близька смерть — розвіювалось зараз, втрачаючи свою гостроту, йому здавалось, що нічого з ним не трапилось. Він просто заліз у цю маленьку чорну ярангу, прокоптілу димом, щоб зігрітися в ній і відпочити. Він так мало спав і така довга була дорога. Він задрімає зараз і навіть роздягатися не буде, обіпреться об стінку яранги і подрімає. Звичайно, погано, що він собак не нагодував. У нього ще чимало м'яса лежить на нартах. Можна навіть збільшити порції і як слід нагодувати тварин. Мабуть, він встане зараз і піде. А втім, ні… потім… З дороги собакам завжди треба дати невеликий відпочинок, а потім уже годувати їх… Так, так! А зараз можна сісти трохи вигідніше — простягти ноги і відпочити… Ось так…
Прихилившись до стінки казана, старий не чув, як одна нога його повільно випросталась і вистромилася з-під казана в щілину…
Чочой несамовито закричав спросоння від нестерпного болю і смикнув ногу. Але хижак стиснув її іклами і не відпускав. Вовк вперся задніми лапами в купину і все глибше і глибше просував лобасту голову під чавунний ковпак. Із горла хижака виривався придушений хрип: казан душив йому шию. Чочой ударив його ножем у горло. Вовк висмикнув голову з-під казана і, смертельно поранений, похитуючись, посунув до яру. Почувши запах крові, голодна зграя накинулась на нього і роздерла…
Вовки заворушились. Із зграї вийшов старий здоровенний вовк. Шерсті на його боках і шиї майже не було, а ребра і плечові кістки, здавалось, просвічували крізь шкіру. І все-таки в кожному русі хижака відчувалася сила і влада вожака.
Обійшовши навколо казана, він сів на задні лапи, закинув голову і завив. Голос його був низький, грудний. У ньому чулися туга і заклик. Коли хижак брав високу ноту, на його вилицях бігали жовна, а хрящові кільця на горлі перекочувались угору. Вовки слухали вожака, зімкнувшись вузьким колом. Деякі з них теж, піднявши голову, зверталися з жалібним виттям до зірок…
По тундрі їхало п'ять упряжок. Вони ще вчора залишили стійбище і протягом дня й ночі не зупинялись. Пройшовши вздовж Північних хребтів, упряжки двічі пересікали вододіл і на світанку, спустившись руслом річки до Гольцового озера, звернули в район сопок.
Через кожні п'ять-шість кілометрів чукчі роз'їжджались у різні боки і, оглянувши навколишню місцевість, знову збиралися. На одній з нарт їхав син Чочоя, Іттиль. В його упряжці, поруч з вожаком, ішов чорний великий собака Соболь. Минулої доби Соболь прибіг з тундри в селище. З його лап капала кров, на голові і на боках виднілися глибокі садна. Недобру звістку приніс він жителям тундри. Щось сталося в дорозі з Чочоєм. Де він тепер? Чи живий?
Упряжки, вислані на розшуки Чочоя, прочісували зараз усю тундру. Час від часу Іттиль спускав з прив'язі Соболя. Він надіявся, що собака по запаху розшукає місце, де проїжджав Чочой. Гасаючи по тундрі, Соболь забрався одного разу на голий кам'янистий гребінь і натрапив там на нартову лижню. Правда, лижні не було видно, але собака, обнюхавши землю, пішов по сліду. Чукчі поїхали за Соболем. Спустившись з гребеня, собака повернув управо, на низину, а потім знову вискочив на пагорб. Далі Соболь не пішов. Пробігши метрів сорок, він кинувся назад і, відчуваючи небезпеку, підібгав хвоста, і загарчав. Взявши гвинтівки, чукчі пішли оглядати сідловину. По дорозі вони побачили обгризені кістки двох вовків. Сумніву не було: Чочой проїжджав тут і, можливо, оточений вовками, відстрілювався від них.
Чукчі довго стояли на сопці, оглядаючи в біноклі тундру. Недалеко від великого яру вони помітили чорний горбок і рухливі білі плями.
— Це вони… вовки… — не відриваючи від очей бінокля, промовив бригадир Ятто.
— А ото, мабуть, казан чорніє! — сказав інший чукча.
Всі п'ять упряжок, досягши яру, повернули вліво і рушили понад урвищем. Стоячи на колінах, Іттиль тримався одною рукою за край нарт, а в другій стискав карабін. Поруч з ним їхав Ятто; трохи відставши, мчав широкоплечий Каант, далі — обліковець Рале і колгоспний комірник Тегрет. Вони також тримали гвинтівки напоготові. Зустрічний пекучий вітер свистів у вухах, обпалював обличчя, але люди не відчували холоду. Нарти стрибали на снігових застругах, злітали на горби, пірнали в ями і з шумом закочувались на крутих поворотах.