Письменник помер 4 квітня 1973 року. Його згадують як скромну й великодушну людину. І не лише як письменника. 1995 року в Упсалі побачило світ дослідження «Письменник, музикант, радіожурналіст Єста Кнутсон». Його написав Дарш-Оке Скагегорд, один із тих, кого навіки полонила казка про безхвостого кота. Своїм дослідженням він мовби поставив пам’ятник обом: письменникові та його героєві — Пелле Безхвостому. Мені б хотілося покласти до того пам’ятника нев’янучого барвінку від українських дітей. І я впевнена, що наші діти полюблять Пелле Безхвостого так само, як любив його цей дивовижний Єста Кнутсон. Інакше не може бути!
Галина Кирпа
Перший розділ
Чи ви коли-небудь бачили безхвостого кота?
Був собі кіт. Не якийсь там особливий, довгошерстий кіт із чудернацьким іноземним іменем, а звичайнісінький шведський котик сірої масті з рожевим носом. А коли б хто підняв його лапки й глянув на підошви, то побачив би ще й рожеві подушечки. Та на свою біду кіт не мав хвоста. Атож, на превеликий жаль, у нього тільки й стирчав жалюгідний оцупок, яким він махав, коли гнівався. Можеш собі уявити — вигляд у нього й справді був кумеднуватий. Проте найкумедніше було те, що хвоста йому відгриз не хто інший, як пацюк. Може, ти й не повіриш, але ось як воно було: одного дня, коли наш котик прожив на світі всього кілька днів і ще ледве ворушив лапками, прибіг здоровуцький гидезний пацюк, чи не більший за саме кошеня, й своїми гострими зубами відгриз йому хвоста. Повір мені на слово, що коли про ту оказію дізналися довколишні коти, то всі вони як один взяли бідолашного безхвостика на кпини. А часом доходило до того, що коти бралися за лапи, ставали в коло, водили танок ще й співали такої пісеньки:
З їхнього боку то було вкрай негарно, чи не так? Безхвостик сидів посеред кола й знічено облизувався. Інколи стиха поривався сичати, та, оскільки не вмів того робити як годиться, коти з нього просто сміялися. А потім заводили співати другої пісеньки, ще дошкульнішої:
Ба, нашому коткові зовсім не було чого радіти. Проте саме того дня, коли йому виповнилося рівно шість тижнів, сталося таке. До садиби, де він жив, приїхав машиною якийсь дядько. Поставив машину в дворі та й не причинив за собою дверцят.
Помітив те котик, гайнув до машини, стрибнув на підніжку й з цікавістю зазирнув досередини. Випала прекрасна нагода роздивитися машину, тож котик заліз у неї і скоро відчув себе поміж усілякими гальмами та приладдями вільно, як удома.
Ось він схопив ганчірку та й ну кусати, рвати й підкидати її, мовби пацючка. Потім угледів китичку, що висіла на шнурку перед заднім вікном, і, звичайно ж, ударив по ній лапою, а тоді заходився гризти й тягти її так, що віконна завіска осунулась донизу. Коли він пустив китичку, то завіска з величезним шумом піднялася вгору!
Безхвостик трішки злякався й перехотів гратися. Натомість він зручненько вмостився на чудовому м’якому задньому сидінні й від утіхи заплющив очі. Він аж запишався. Хіба хто з тутешніх котів лежав коли-небудь у машині?
Аж тут вернувся той дядько й сів до машини. Котик не встиг вибігти надвір, забився в куток і подумав: «Полежу тихенько й побачу, що буде далі». Дядько натиснув на педалі, перемкнув гальма, завів машину, й вона забурчала так, що котик мало не зомлів од страху.
Та ось машина рушила. Вона спустилась якимось провулочком до шляху, а там помчала з шаленою швидкістю. Ой-йой, вона просто летіла! Безхвостик дивився у вікно й бачив, як, танцюючи, пропливали проз них дерева, кущі, телефонні стовпи й червоні будиночки. Його аж дрож пройняв. Куди він, власне, їде? Що з ним буде?