— Ні, ні, ні, не вбивайте мого нещасного батька! — у відчаї вигукнув Піноккіо.
І при цьому монети дзенькнули у нього в роті.
— Ох і негідник! Ти заховав гроші в роті! Виплюнь їх негайно!
Піноккіо вперто промовчав.
— Ти прикидаєшся глухим? Почекай, ми змусимо тебе виплюнути!
Один з них схопив Піноккіо за кінчик носа, другий — за підборіддя, і вони натискали і тягнули щосили, щоб змусити його розтулити рота. Та марно. Рот дерев’янка ніби надійно заклепали, а потім зашили повстяними нитками.
Тоді менший із грабіжників витягнув величезного ножа і спробував вставити його, як долото, поміж зубів Піноккіо. Але хлопчина з блискавичною швидкістю схопив його за руку зубами і щосили вкусив. І уявіть собі, він із подивом зауважив, що на язиці в нього залишилася шерсть тварини. Грабіжник пронизливо верескнув. Підбадьорений першою перемогою, Піноккіо став битися і дряпати.
Аж ось він вибрав слушний момент, коли спантеличені його рішучістю грабіжники на мить заклякли, притьмом перескочив через огорожу і побіг полем. А розбійники кинулись за ним, як хорти за зайцем.
Подолавши добрих п’ятнадцять кілометрів, Піноккіо геть знесилився. Він уже втратив надію на порятунок, аж тут побачив високу сосну, видерся на неї і всівся на верхній гілляці. Грабіжники теж спробували залізти на дерево, але, діставшись до середини, зірвалися вниз, гепнулись на землю і понабивали собі добрячих ґуль.
Та розбишаки не відступали. Склавши під деревом величезну гору хмизу, вони підпалили його. Вмить сосна зажевріла і спалахнула. Піноккіо з острахом дивився, як піднімалося полум’я. І що ближче вогняні язики підступали до Дерев’яного Хлопчика, то менше йому хотілося уподібнитись до смаженого фазана. А тому Піноккіо зробив неймовірно вдалий стрибок з верхівки дерева долі і знову кинувся навтьоки через поля й виноградники. Грабіжники — слідом.
Уже зоріло, а вони ще переслідували його. Раптом дерев’янкові перепинив дорогу широкий глибокий рів із брудною, кавового кольору водою. Що робити?
— Один, два, три! — порахував Піноккіо, розігнався і перестрибнув на протилежний берег.
Розбишаки стрибнули за ним, проте не розрахували й шубовснули у воду.
Піноккіо, почувши плюскіт, весело крикнув на бігу:
— Доброго здоров’я помившись, синьйори грабіжники!
Він вже зрадів, що вони потонули, та, озирнувшись, знову побачив своїх переслідувачів, як і раніше закутаних у мішковину. З обох стікала вода.
Розділ 15
Грабіжники переслідують Піноккіо і, впіймавши його, чіпляють на гілці Старезного Дуба
Дерев’яний Хлопчик зовсім занепав духом. Він уже ладен був упасти на землю і визнати себе переможеним, аж раптом крізь зелену гущавину дерев побачив удалині білосніжний будиночок.
«Якщо у мене стане сил добігти до цього будинку, я, мабуть, урятований», — сказав собі Піноккіо.
І, не гаючи жодної миті, побіг далі лісом. А грабіжники, як і раніше, наступали йому на п’яти.
Після відчайдушного двогодинного бігу він, ледь живий, дістався дверей будиночка і постукав.
Ніхто не відповів.
Він постукав сильніше, бо до нього вже долітало хекання переслідувачів. Ніхто не відгукнувся.
Переконавшись, що стукати марно, він у відчаї щодуху затарабанив головою і ногами в двері. Нарешті з вікна визирнула гарненька дівчинка. Вона мала блакитне волосся.
— О Вродлива Дівчинко з блакитним волоссям, — заблагав Піноккіо, — відчини мені, будь ласка! Пожалій бідного хлопчика, якого переслідують гра…
Проте він не встиг доказати, бо його схопили за комір, і два знайомі жаскі голоси загрозливо просичали:
— Тепер ти від нас не втечеш!
Піноккіо кинув благальний погляд на вікно, але Дівчинки з блакитним волоссям і слід пропав, ніби її й не було.
Узрівши смерть перед очима, Дерев’яний Хлопчик так сильно затремтів, що суглоби на його дерев’яних ногах заторохтіли, а чотири цехіни, заховані під язиком, гучно забряжчали.
— Ну! — загорланили грабіжники. — Тепер ти розтулиш рота? Що, не відповідаєш!.. Начувайся, цього разу ми його тобі відкриємо!
І вони вихопили два величезних, гострих, як бритва, ножі й з розгону встромили їх Піноккіо в бік.
Але, на щастя, Дерев’яний Хлопчик був зроблений із найліпшого, найтвердішого дерева. Ножі розлетілися у руках грабіжників на тисячу скалок, залишилися самі держала, і обидва отетеріло вирячили очі один на одного.
— Я зрозумів, — сказав один, — треба його повісити. Ми його повісимо!
— Ми його повісимо! — повторив другий.
І вони потягли Піноккіо до лісу, скрутили йому руки за спиною, накинули зашморг на шию і прив’язали кінець мотузки до гілки високого дерева, яке в околиці називали Старезним Дубом.