Потім вони всілися на травичку і стали чекати, доки Дерев’яний Хлопчик перестане смикатися. Однак і після тригодинного висіння Піноккіо вперто глипав очима і міцно стискав щелепи.
Нарешті грабіжникам набридло чекати, вони підвелись і глузливо сказали Піноккіо:
— До завтра! Коли ми повернемося, ти вже зробиш нам таку ласку і будеш слухняний, мертвенький, і рот у тебе буде дуже-дуже широко роззявлений.
І пішли.
Незабаром здійнявся ураганний північний вітер. Від його несамовитих поривів нещасний вішальник гойдався, як церковний дзвін. Хитавиця завдавала йому найбільших мук, а зашморг дедалі тугіше стискав горло і перепиняв дихання.
В очах дедалі темнішало. І хоча Піноккіо відчував наближення смерті, проте не втрачав надії, що якась добра душа пройде неподалік і врятує його. Та коли зрозумів, що ніхто не з’явиться, він подумав про свого батька, а коли стало вже зовсім непереливки, прошепотів: «Таточку мій!.. Якби ти був тут…»
Більше Піноккіо нічого не сказав. Він заплющив очі, роззявив рота, випростав ноги і повис нерухомо.
Розділ 16
Вродлива Дівчинка з блакитним волоссям наказує зняти Дерев'яного Хлопчика з дерева, вкладає його у ліжко і викликає трьох лікарів, аби з'ясувати, живий він чи мертвий
Тоді як бідолашний Піноккіо, якого розбійники повісили на гілці Старезного Дуба, конав, Вродлива Дівчинка з блакитним волоссям знову вигулькнула з вікна. Забачивши Дерев’яного Хлопчика, що теліпався під поривами північного вітру, відчула до нього глибоке співчуття і тричі сплеснула в долоні.
Невдовзі гучно залопотіли крила, і великий Сокіл стрімко опустився на підвіконня.
— Що накажете, чарівна Феє? — запитав Сокіл і схилив свого дзьоба на знак пошани (а треба сказати, що Дівчинка з блакитним волоссям була доброю феєю, що жила тут, на узліссі, вже понад тисячу років).
— Бачиш Дерев’яного Хлопчика, що висить на гілці Старезного Дуба?
— Бачу.
— Тоді хутчіш лети туди, звільни його своїм могутнім дзьобом від зашморгу і поклади обережно на траву під дубом.
Сокіл полетів. За дві хвилини він повернувся і сказав:
— Усе зроблено, як ви наказували.
— І яким він тобі здався? Живим чи мертвим?
— Він скидається на мертвого, але зовсім померти він не може, бо, коли я звільнив його від зашморгу, він застогнав і промимрив ледве чутно: «Тепер мені ліпше».
Фея двічі сплеснула в долоні, і перед нею постав прекрасний пудель.
Він ішов достоту як людина — на двох ногах. Цей пудель був одягнений у святкову кучерську ліврею, а на голові носив маленького, гаптованого золотом трикутного капелюха і білу перуку з локонами, що спадали аж до плечей. На ньому був шоколадного кольору сюртук із діамантовими ґудзиками і двома великими кишенями (у них він ховав кістки, отримані зі столу господині), бриджі з яскраво-червоного оксамиту, шовкові панчохи, відкриті черевички, а позаду щось схоже на чохол з блакитного атласу (у ньому він ховав свого хвоста під час дощу).
— Слухай уважно, Медоро, — звернулася Фея до пуделя. — Накажи негайно запрягати мою найпишнішу карету і їдь у ліс. Під Старезним Дубом ти знайдеш у траві бідолашного напівмертвого Дерев’яного Хлопчика. Обережненько підніми його, поклади на подушки і привези до мене. Зрозумів?
На знак того, що він усе втямив, пудель тричі вильнув блакитним атласним чохлом, прикріпленим іззаду, і миттю зник.
Незабаром зі стайні виїхала невеличка розкішна блакитна карета, оздоблена пір’ям канарейок, а всередині заставлена банками зі збитими вершками й варенням, трубочками з кремом і коржиками.
Маленьку карету тягнула сотня запряжених білих мишей, а пудель на козлах цьвохкав батогом навсібіч, ніби справдешній кучер.
За чверть години карета повернулася, і Фея, що чекала на ґанку, взяла нещасного Дерев’яного Хлопчика на руки, внесла його до кімнати з перламутровими стінами і наказала мерщій покликати найтитулованіших лікарів.
Лікарі прибули негайно. Один за одним нагодилися Ворон, Сич і Цвіркун.
— Я хочу дізнатися вашу фахову думку, синьйори, — сказала Фея, звертаючись до трьох лікарів, що обступили ліжко Піноккіо. — Скажіть, живий чи мертвий цей бідолашний Дерев’яний Хлопчик.
У відповідь на її прохання першим почав огляд Ворон. Він помацав у Піноккіо пульс, ніс, а потім мізинець на нозі. І після ретельного обстеження поважним голосом вирік: