— Даруйте, але я взагалі не собака.
— Хто ж ти такий?
— Я Дерев’яний Хлопчик.
— І ти тут замість сторожового собаки?
— На жаль. Я відбуваю покарання.
— Тоді пропоную тобі таку саму угоду, що була в нас із Мелампо. Ти будеш задоволений.
— А що це за угода?
— Ми, як зазвичай, приходимо сюди двічі на тиждень, вночі прокрадаємось до курника і беремо вісім курок. Із цих восьми штук ми забираємо сім, одну залишаємо тобі, ти ж, ясна річ, прикидаєшся сонним і тобі навіть на думку не спадає гавкати й будити селянина.
— А Мелампо саме так і робив? — поцікавився Піноккіо.
— Так-так, саме так він і робив, ми завжди чудово ладнали. Отже, спи спокійно і не сумнівайся в тому, що ми покладемо біля будки чудову вже обскубану чубарочку тобі до сніданку. Сподіваюся, ми порозумілися?
— Ще й як, — відповів Піноккіо і загрозливо похитав головою, немов бажаючи цим сказати: «Ми ще поговоримо!»
Відчувши себе в безпеці, чотири куниці хутенько кинулися до курника, що стояв поблизу собачої будки, зубами й кігтями відчинили маленькі дерев’яні дверцята, які затуляли вхід, і одна по одній прошмигнули туди. Та щойно вони залізли всередину, як дверцята за ними швидко зачинилися.
А дверцята, ясна річ, зачинив Піноккіо, та ще й про всяк випадок підпер їх великим каменем.
Тоді він став гавкати, і гавкав достоту як сторожовий пес: «Гав-гав, гав-гав!»
Зачувши гавкіт, селянин підскочив з ліжка, схопив свою рушницю, підійшов до вікна і запитав:
— Що там таке?
— Злодії, — відповів Піноккіо.
— Де?
— У курнику.
— Біжу!
За мить селянин уже був унизу, забіг до курника, зловив чотирьох куниць, укинув їх у мішок і задоволено сказав:
— Нарешті ви потрапили мені до рук! Я міг би вас покарати, але я не така людина. Задовольнюся тим, що завтра віднесу вас до шинкаря в найближче село, він зніме з вас шкурки і приготує з вас ніжну і гостру печеню.
Хоч ви зовсім не варті такої честі, та великодушні люди, як я, не зважають на подібні дрібниці.
Потім він підійшов до Піноккіо, погладив його по голові й запитав:
— Як ти виявив цих чотирьох злодюжок? А мій Мелампо, мій славний Мелампо жодного разу нічого не помітив!
Дерев’яний Хлопчик міг би дещо відповісти на те… Тобто він міг розказати про ганебну угоду між собакою і куницями, але, пригадавши, що собака вже здох, дійшов висновку: «Яка користь соромити мертвих? Мертві є мертві, тож ліпше дати їм спокій».
— Ти спав чи не спав, коли куниці прийшли на тік? — запитав його селянин.
— Я спав, — доповів Піноккіо, — але куниці розбудили мене своїм шепотом, а одна з них навіть підійшла до собачої будки і сказала: «Якщо ти пообіцяєш нам не гавкати і не будити господаря, то на сніданок матимеш чудову обскубану чубарочку». Уявляєте? Треба ж було додуматися запропонувати мені таке! Дарма що я Дерев’яний Хлопчик і маю купу вад, але ще не докотився до того, аби пособляти злодюжкам та ще й брати від них хабарі.
— То ти славний хлопчина! — вигукнув селянин і поплескав його по плечу. — Такі погляди роблять тобі честь. І на знак моєї вдячності я негайно відпускаю тебе додому.
І він зняв із Піноккіо нашийника.
Розділ 23
Піноккіо оплакує смерть Дівчинки з блакитним волоссям. На голубі він летить до моря і кидається сторч головою у воду, аби врятувати свого батька Джеппетто
Звільнившись од жорстокого й принизливого тягаря нашийника, Піноккіо помчав полями, не спиняючись і на хвилину, поки досяг великої дороги, що веде до будиночка Феї.
Коли ж він опинився на великій дорозі, оглянув рівнину, що простягалася перед ним. Звідси вже ясно виднівся той ліс, де він, на свою біду, зустрів Лисицю і Кота.
Він упізнав верхівку Старезного Дуба, на якому його підвішували, та скільки не дивився, будиночка Вродливої Дівчинки з блакитним волоссям виявити не міг.
Тут серце Піноккіо тривожно тенькнуло — в нього виникло якесь неспокійне передчуття. Він побіг щодуху і за кілька хвилин дістався лугу, де колись стояв будиночок, — бо тепер будиночка не було. Натомість він знайшов невелику мармурову плиту, на якій було витесано скорботні слова:
Можете собі уявити, що відчув Піноккіо, коли сяк-так прочитав ці слова? Він упав ниць на землю, тисячу разів поцілував надгробок і залився слізьми. Цілу ніч він невтішно ридав, а коли розвиднілось, усе ще плакав, хоча в нього вже зовсім не залишилось сліз. І його стогони були такі гіркі й проникливі, що луна з пагорбів підхоплювала їх і розносила по всій околиці.