— Як ти, дерев’яний шахраю, зрозумів, що я — це я?
— Мені це відкрила велика любов до вас.
— То ти пам’ятаєш? Адже ти мене залишив маленькою дівчинкою, а тепер ти бачиш мене жінкою, і я могла б, мабуть, бути твоєю матір’ю.
— Це дуже добре, тому що тепер я можу називати вас не сестричкою, а мамою. Я вже давно мрію про маму, як у всіх дітей. Та як ви зуміли так швидко вирости?
— Це моя таємниця.
— Навчіть мене — я також хотів би трохи підрости. Хіба ви не помічаєте? Я все ще зростом із головку сиру.
— Але ж ти не можеш рости, — пояснила йому Фея.
— Чому?
— Бо дерев’яні хлопчики не ростуть. Вони приходять на цей світ дерев’яними хлопчиками, живуть і помирають дерев’яними хлопчиками.
— Мені так остобісіло бути Дерев’яним Хлопчиком! — вигукнув Піноккіо і вдарив себе кулаком по голові. — Час мені вже стати людиною.
— І ти станеш людиною, якщо заслужиш.
— Правда? А чим я можу це заслужити?
— Це просто. Ти повинен тільки звикнути бути хорошим хлопчиком.
— А хіба я не хороший хлопчик?
— На жаль, ні. Хороші хлопчики слухняні, а ти…
— А я неслухняний.
— Хороші хлопчики старанно вчаться і працюють, а ти…
— А я ледар і волоцюга.
— Хороші хлопчики завжди кажуть правду…
— А я часто брешу.
— Хороші хлопчики охоче відвідують школу…
— А мені осоружна сама лише думка про це. Але відсьогодні я почну нове життя!
— Ти мені обіцяєш?
— Обіцяю. Я буду хорошим хлопчиком на втіху своєму батькові… А куди він дівся, мій бідолашний татусь?
— Цього я не знаю.
— Чи пощастить мені взагалі колись побачити і обійняти його?
— Сподіваюся, що так. Я навіть упевнена.
Ця відповідь неймовірно ощасливила Піноккіо, він схопив Феїні руки і став їх цілувати. Потім підвів голову, подивився на неї з любов’ю і запитав:
— Скажи, люба мамо, то ти справді не померла?
— Нібито ні, — відповіла Фея з усмішкою.
— Якби ти тільки знала, як мені було боляче, коли я прочитав слова: «Тут поховано…» Як у мене стислося горло…
— Я знаю. І тому я тебе пробачила. Твоє щире горе переконало мене в тому, що ти маєш добре серце. А дітей, у яких добре серце, навіть якщо вони бувають трішки грубі й нечемні, ніколи не можна вважати безнадійними, тобто ще можна сподіватися, що вони звернуть із хибного шляху. Тому я прийшла сюди слідом за тобою. Я буду твоєю мамою…
— Я такий щасливий! — вигукнув Піноккіо і підстрибнув на радощах.
— Слухайся мене і завжди роби те, що я тобі скажу.
— Охоче, охоче, охоче!
— Відзавтра, — продовжувала Фея, — ти підеш до школи.
Радість Піноккіо помітно згасла.
— Ти можеш на свій розсуд обрати собі ремесло або якусь професію.
Обличчя Піноккіо стало серйозним.
— Що ти там цідиш крізь зуби? — запитала Фея невдоволено.
— Я міркував, — промимрив Дерев’яний Хлопчик, — що йти до школи тепер уже, мабуть, запізно…
— Ні, мій любий. Затям: учитися ніколи не пізно!
— Але я не хочу займатися ніяким ремеслом, мене не цікавить жодна професія!
— Чому?
— Бо я переконаний, що працювати дуже важко.
— Хлопчику мій, — мовила на те Фея, — хто так думає, той майже завжди закінчує своє життя у в’язниці або в лікарні. Ти повинен запам’ятати на все життя: кожна людина зобов’язана щось робити, чимось займатися, працювати. Горе тому, хто зростає неробою! Неробство — огидна хвороба, що потребує серйозного лікування з дитинства, інакше дорослій людині від неї вже неможливо звільнитися!
Ці слова вразили Піноккіо. Він підняв голову і сказав із запалом:
— Я вчитимуся, я працюватиму, я робитиму все, що ти мені скажеш, тому що, врешті-решт, мені остогидло життя дерев’янка і я хочу за всяку ціну стати справжнім хлопчиком. Адже ти мені це обіцяла, правда?
— Я тобі це обіцяла. Тепер усе залежить від тебе.
Розділ 26
Піноккіо йде з товаришами до морського узбережжя — кажуть, там має бути страшна Акула
Наступного дня Піноккіо попрямував до школи. Уявіть собі подив пустунів, коли вони побачили в школі Дерев’яного Хлопчика! Вони залилися реготом. Кожен намагався накапостити йому: один вирвав у нього з рук ковпака, другий потягнув ззаду за куртку, третій спробував намалювати йому чорнилом великі вуса під носом, а хтось поривався навіть прив’язати ниточки до його рук і ніг, аби змусити його танцювати, як маріонетку.
Якийсь час Піноккіо просто не зважав на все це і продовжував робити свою справу. Та врешті-решт терпець йому урвався і він звернувся крижаним голосом до найнахабніших: