— Не я! — пискнув Дерев’яний Хлопчик, у якого аж у п’ятах похололо.
— Хто ж тоді, як не ти?
— Не я, — повторив Піноккіо.
— А чим його поранено?
— Цією книжкою! — Піноккіо підняв підручника з арифметики, переплетеного в товстий картон і пергамент, і показав книжку поліцейському.
— А кому належить ця книжка?
— Мені.
— Цього досить. Більше нам нічого не треба. Підведись і йди за нами!
— Але я…
— Ходімо!
— Але я не винен…
— Ходімо!
Перш ніж піти, поліцейські покликали кількох рибалок, що в цей момент саме пропливали повз на човні, і сказали їм:
— Залишаємо цього школяра на вас. Його поранено в голову. Віднесіть хлопця до себе додому і подбайте про нього. А взавтра ми повернемося і займемося ним.
Потім вони знову підійшли до Піноккіо, взяли його під варту і скомандували по-військовому:
— Вперед! Та хутчіш! Інакше начувайся!
І Дерев’яний Хлопчик швидко пішов вузькою дорогою, що вела до села. Бідолаху лихоманило від страху. Йому здавалося, що це якийсь моторошний сон! Він зовсім розгубився. У нього двоїлося в очах, ноги тремтіли, язик прилип до горлянки, і він не міг вимовити жодного слова. Та навіть у такому стані його мозок свердлила думка, що він разом зі своїми конвоїрами має пройти повз вікна доброї Феї. Краще вже було померти.
Вони дісталися околиці села, аж раптом вітер зірвав з голови Піноккіо ковпак і відкинув його на десять кроків.
— Дозвольте мені, — звернувся він до поліцейських, — підняти свого ковпака.
— Іди, тільки хутчіш.
Дерев’яний Хлопчик пішов і підняв ковпак. Та, замість того, щоб надіти на голову, він затис його в зубах і прожогом помчав назад до моря, наче куля, випущена з рушниці.
Поліцейські зметикували, що зловити його буде нелегко, і направили по його сліду великого собаку-шукача, що на всіх собачих змаганнях брав перший приз за швидкість. Піноккіо біг швидко, та пес був ще прудкіший. Усі жителі кинулися до вікон чи вибігли на вулицю подивитися, чим закінчиться це шалене переслідування. Однак видовища не вийшло, бо собака й Піноккіо здійняли таку куряву на дорозі, що впродовж кількох хвилин взагалі нічого не було видно.
Розділ 28
Піноккіо збираються засмажити на пательні, як рибу
Під час цієї відчайдушної гонитви була одна страшна мить, одна секунда, коли Піноккіо думав, що пропав, бо Алідоро, собака-шукач, мало не наздогнав його.
Дерев’яний Хлопчик уже чув у себе за спиною хекання страшного звіра і навіть відчував його гаряче дихання.
На щастя, берег був близько, до моря залишалося всього кілька кроків.
Щойно наш герой досяг берега, він зробив надзвичайний стрибок, щось на зразок стрибка щуки, і плюснувся далеко у воду. Алідоро охоче зупинився б, але з розгону теж полетів у воду. А нещасний не вмів плавати. Він заборсав лапами, щоб утриматися на поверхні, та що більше він хлюпався, то глибше його голова йшла під воду.
Пес із жахом закотив очі і прогарчав:
— Я тону, я тону!
— То йди до дідька! — відповів здаля йому Піноккіо, що уже почувався в безпеці.
— Допоможи мені, любий Піноккіо!.. Врятуй мене від смерті!..
Від цього розпачливого благання Піноккіо, що взагалі-то мав чуйне серце, зглянувся і крикнув собаці:
— Якщо я тебе врятую, ти обіцяєш дати спокій мені і більше не гнатися за мною?
— Обіцяю! Обіцяю тобі! Тільки скоріше, будь ласка! Якщо ти загаєшся ще півхвилини, я пропав!
Піноккіо трохи зачекав. Потім він пригадав батьківську примовку: «Роблячи добру справу, ти нічого не втрачаєш», поплив до Алідоро, схопив його обома руками за хвоста і витягнув на сушу здоровим і неушкодженим.
Бідолашний собака впав на всі чотири лапи. Він наковтався стільки солоної води, що роздувся, як м’яч. А проте Піноккіо йому не дуже довіряв, тож уважав за доцільне знову повернутись у море. Він відплив на певну відстань від берега і крикнув урятованому другові:
— Прощавай, Алідоро! Щасливої дороги і всіх благ!
— Прощавай, Піноккіо! — відповів собака. — Дякую тобі за порятунок від смерті! Ти мені дуже прислужився, добрий вчинок завжди винагороджується. Можливо, ми ще зустрінемося.
Піноккіо поплив далі вздовж берега. Нарешті він вирішив, що досяг безпечної відстані, і, озирнувшись, побачив у скелі печеру, з якої валував стовп диму.
«У цій печері, — подумав він, — очевидно, горить багаття. Чудово! Можна буде обсушитися й зігрітися, а там… або пан, або пропав».
Дійшовши такого висновку, він поплив до скелі. І коли він збирався видертися на неї, раптом з води щось піднялося і потягло його за собою. Він спробував утекти, але пізно, бо, на свій превеликий подив, опинився у величезних сітях серед безлічі риб різних видів і розмірів, що били хвостами і відчайдушно борсалися.