Піноккіо не змусив себе просити двічі. Він квапливо взяв порожнього мішечка, прорізав ножицями внизу і з обох боків невеликі дірки і вдягнув на себе як сорочку. У цьому вбогому вбранні повернув до села.
Проте дорогою з ним почали відбуватися дивні речі: його стали мучити докори сумління. Він робив один крок уперед, один назад і говорив, звертаючись до самого себе:
— Як я можу показатися на очі моїй добрій Феї? Що вона скаже, побачивши мене таким?… Чи пробачить мене вдруге?… Ясна річ, що не пробачить, і вона матиме рацію, бо я нікчемний хлопчисько. Я тільки те й роблю, що обіцяю виправитися, але не дотримую слова!
Коли він дістався до села, була вже темна ніч. Погода зіпсувалася, дощ лив стіною, проте, здавалося, Піноккіо вже ніщо не зможе спинити — він упевнено крокував до Феїного будинку, сповнений рішучості постукати й увійти.
Та перед самісіньким будинком мужність зрадила його, і, замість того, щоб постукати, він знову відійшов кроків на двадцять. І знову підійшов до дверей, і знову йому забракло мужності. Те ж саме повторилося і втретє. Нарешті на четвертий раз він тремтливими руками взявся за дверний молоток і разочок дуже тихесенько стукнув.
Він чекав, чекав, і нарешті через півгодини на верхньому поверсі загорілося світло (будинок був на чотири поверхи), і Піноккіо побачив, як звідти висунувся великий Равлик зі свічкою на голові. Він запитав:
— Хто стукає так пізно?
— Фея вдома? — запитав Дерев’яний Хлопчик.
— Фея спить і просила, щоб її не будили. А хто ти такий?
— Я.
— Хто — я?
— Піноккіо.
— Хто такий Піноккіо?
— Дерев’яний Хлопчик, що живе у Феї.
— О, знаю, знаю, — сказав Равлик. — Іду відчиняти, зажди хвильку!
— Швидше, будь ласка, інакше я можу померти від холоду!
— Хлопчику мій, я Равлик, а равлики ніколи не квапляться.
Минула година, минуло дві години, а двері все не відчинялися.
Піноккіо, що тремтів від холоду і страху, осмілів і постукав голосніше. Після другого стукоту відчинилося вікно на третьому поверсі і показався той самий Равлик.
— Любий мій Равлику, ріднесенький, — крикнув Піноккіо з вулиці, — я вже чекаю дві години! А дві години за такої погоди здаються довшими, ніж два роки. Будь ласка, швидше!
— Хлопчику мій, — відповів Равлик з незворушним спокоєм і холоднокровністю, — я Равлик, а равлики ніколи не квапляться.
І вікно знову зачинилося.
Пробило північ, потім першу ночі, потім другу годину, а двері все ніяк не відчинялися.
Піноккіо урвався терпець. Він спересердя схопив дверний молоток і приготувався стукнути так сильно, щоб весь будинок задвигтів. Аж раптом залізний дверний молоток перетворився на живого вугра, вислизнув у нього з рук і зник у водостічній канаві.
— Еге! — лютував Піноккіо. — Коли зник дверний молоток, я стукатиму ногами!
І він відступив назад, розігнався і щодуху стукнув ногою у двері. Удар був настільки сильний, що півноги Піноккіо застрягло в дереві. Він силкувався висмикнути ногу, та марно. Нога сиділа міцно, наче цвях.
Уявіть собі становище бідолашного Піноккіо! Він усеньку ніч простояв однією ногою на землі, а друга стирчала у дверях.
Із настанням ранку двері нарешті відчинились.
Равликові знадобилося всього дев’ять годин, аби спуститися з четвертого поверху до парадних дверей. І треба сказати, йому це вартувало величезних зусиль!
— Що ти там робиш ногою в дверях? — запитав він Дерев’яного Хлопчика і засміявся.
— Сталося лихо. Спробуйте, будь ласка, високошановний Равличку, може, вам удасться звільнити мене від цих тортур…
— Дитятко моє, це зможе зробити тільки тесля, а я зроду-віку в руках навіть рубанка не тримав.
— Попросіть Фею від мого імені…
— Фея спить і просила її не будити.
— І що ж мені робити? Невже я весь день залишуся затисненим у дверях?
— То займися чимось. Ну, хоч би рахуй мурашок, що лазять по вулиці.
— Принесіть мені, принаймні, чого-небудь попоїсти, я зовсім охляв.
— Хвилиночку! — пообіцяв Равлик.
І справді, Піноккіо побачив його за три з половиною години зі срібною тацею на голові. На таці лежав буханець хліба, курка і чотири стиглі абрикоси.
— Це сніданок, який послала вам Фея, — сказав Равлик.
Побачивши всю цю смакоту, Піноккіо відчув, як у нього відлягло від серця. Та як же ж він розчарувався, коли, жадібно накинувшись на сніданок, виявив, що хліб зроблений із гіпсу, курка — з картону, абрикоси — з алебастру, а виглядало все це, ніби справжнісіньке!
Він був ладен заплакати з досади і пожбурити з таці все, що на ній лежало. Однак до цього не дійшло. Чи то від великих страждань, чи то від великої порожнечі в шлунку він знепритомнів.