Уявіть пана: гладкенький, кругленький і м’якенький, як масляна куля. Обличчя, як рожеве яблучко; з нього не сходила усмішка. Голосок тоненький і улесливий, як у кота, що випрошує смачненького у своєї господині.
Забачивши його, всі хлопчаки ніби зачаровані лізли у його фургон, аби він тільки відвіз їх до тієї воістину блаженної країни, що позначена на географічній мапі принадною назвою Країна Розваг.
І справді, фургон уже був повен-повнісінький хлопчаками від восьми до дванадцяти років. Він був набитий ними, як діжка оселедцями.
Хлопцям було так тісно і незручно, що вони ледве дихали, та ніхто з них не кричав «ой», ніхто не скаржився. Сама надія, що за кілька годин вони опиняться у країні, де немає ні книжок, ні шкіл, ні вчителів, так тішила ледарів, що їх не лякали труднощі й перепони, їм навіть не хотілось їсти і спати. Щойно фургон зупинився, солодкавий Панок звернувся до Ґнота з кривою посмішкою:
— Скажи мені, мій красеню, ти також хочеш вирушити з нами до щасливої країни?
— Авжеж, хочу.
— Але я повинен тебе застерегти, мій красеню, що у фургоні немає місця. Як бачиш, він переповнений.
— Дурниці, — заперечив Ґніт, — коли у фургоні немає місця, я всядуся на дишло.
І, підстрибнувши, він опинився на дишлі.
— А ти, рідненький, — улесливо запитав Пан у Піноккіо, — поїдеш з нами чи тут залишишся?
— Я залишуся, — відповів Піноккіо. — Я піду додому. Я хочу вчитися і досягати успіхів у навчанні, як усі пристойні діти.
— Боже помагай!
— Піноккіо, — втрутився Ґніт, — послухай мене, їдь із нами, і ми весело заживемо.
— Ні, ні, ні!
— Їдь із нами, і ми весело заживемо! — крикнули чотири голоси з фургона.
— Їдь із нами, і ми весело заживемо! — підхопила сотня голосів.
— А якщо я з вами поїду, що тоді скаже моя добра Фея? — запитав Дерев’яний Хлопчик, що вже почав вагатися.
— Навіщо тобі думати про це! Краще думай про те, що ми їдемо у країну, де ганятимемо без діла з ранку до смерку.
Піноккіо не відповів, тільки зітхнув. Потім він зітхнув ще і ще раз. І після третього зітхання він нарешті сказав:
— Посуньтеся трохи. Я теж поїду.
— Усі місця зайнято, — відповів Пан, — але, щоб ти бачив, як ми тобі раді, я можу поступитися тобі своїм кучерським місцем.
— А ви?
— Я піду пішки поряд із фургоном.
— Ні, цього я не можу допустити, я краще сяду одному з цих віслючків на спину, — заперечив Піноккіо.
І він одразу ж підійшов до ослика — це був правий ослик у першій упряжці — і спробував стрибнути йому на спину. Та мила тваринка раптово обернулася і з такою силою вдарила його мордою в живіт, що Піноккіо впав навзнак і задриґав ногами.
Розкотився оглушливий регіт хлопчиськ.
Але Пан не сміявся. Він одразу ж підійшов до норовливого віслючка, вдав, що цілує його, та натомість боляче вкусив його за праве вухо.
Тим часом розлючений Піноккіо схопився на ноги і вправно стрибнув бідолашній тварині просто на спину. І стрибок був таким майстерним, що хлопчаки урвали сміх і вигукнули: «Хай живе Піноккіо!». Вибухнули гучні аплодисменти, і Піноккіо вже був задер свого довгого носа, аж раптом ослик підняв задні ноги і відкинув Дерев’яного Хлопчика на дорогу, просто на купу щебеню.
Тут знову вибухнув нестримний регіт. Але Пан не розсміявся. Він підійшов до ослика, схилився над ним, ніби хотів щось пошепотіти, і гризонув його ліве вухо так, що те аж захрумтіло в нього на зубах. Потім він сказав Дерев’яному Хлопчикові:
— Сідай знову і не бійся. Цей ослик дивакуватий, але я шепнув йому одне слівце і сподіваюся, що тепер він буде стриманий і сумирний.
Піноккіо всівся. Нарешті рушили. Коли ослики пришвидшили біг, фургон заторохтів по бруківці, вимощеній каменем, так, що хлопці аж підстрибували, забиваючи свої нерозважливі голови об стелю фургону. Раптом Піноккіо почув тихий, ледь виразний голос, що звертався до нього:
— Бідолашний дурнику, ти зробив по-своєму і шкодуватимеш про це!
Переляканий дерев’янко роззирнувся, не тямлячи, хто ж вимовив ці слова. Але він нікого не побачив: віслюки бігли чвалом, фургон котився повним ходом, хлопчаки нарешті заснули.
Ґніт хропів, як ведмідь, а Пан на козлах мугикав пісеньку:
Коли вони проїхали ще з півкілометра, Піноккіо знову почув той самий тихий голосок:
— Затям собі, бовдуре! Хлопцям, яким байдуже до навчання, котрі закинули свої книжки, забули про школи та вчителів, аби задовольнятися тільки грою і розвагами, неодмінно буде непереливки… Я це знаю із власного досвіду… і можу запевнити тебе в цьому. Однієї чудової днини і ти плакатимеш, як я тепер плачу… але буде надто пізно.