Його вереск привернув увагу маленького Бабака, що жив на верхньому поверсі. Бабак прибіг і, побачивши Дерев’яного Хлопчика в такому стані, турботливо запитав:
— Що з тобою сталося, любий сусіде?
— Я захворів, Бабаче, я дуже захворів… У мене така хвороба, від якої мені вже не хочеться жити. Ти вмієш міряти пульс?
— Трішки.
— Тоді визнач, будь ласка, чи не лихоманка в мене часом.
Бабак підняв свою праву передню лапку, порахував частоту ударів серця в Піноккіо і, зітхаючи, сказав:
— Мій любий друже, на жаль, я маю повідомити тобі сумну звістку.
— А саме?
— У тебе страшна хвороба.
— Яка?
— Осляча лихоманка.
— Не розумію, — відповів Піноккіо, хоча усе дуже добре зрозумів.
— Тоді я тобі поясню, — продовжував Бабак. — Знай, за якихось дві-три години ти більше не будеш Дерев’яним Хлопчиком, ба навіть гірше — ти НІКОЛИ не будеш хлопчиком…
— Ким тоді я буду?
— За дві-три години ти станеш справжнім віслюком, як ті, що їх запрягають у віз і возять на базар капусту і салат.
— О нещасний я, нещасний! Ой леле, яке горечко! — розпачливо вигукнув Піноккіо, схопив свої вуха руками і став їх люто рвати, неначе це були чужі вуха.
— Мій любий, — спробував утішити його Бабак, — нічого вже не вдієш! Це визначено долею. Бо написано в Книзі Мудрості, що всі ледачі хлопчиська, які відвернулися від навчання і марнують свої дні тільки в іграх і неробстві, як не тепер, то в четвер, повинні стати ослами, всі без винятку.
— І це справді так? — схлипнув Дерев’яний Хлопчик.
— На жаль, це правда. І даремні всі стогони. Треба було раніше про це думати.
— Але я не винен! Повір мені, Бабаче, винен тільки Ґніт.
— А хто це — Ґніт?
— Мій шкільний товариш. Я хотів повернутися додому, хотів стати чемним, хотів здобувати освіту, хотів досягнути успіхів у навчанні… але Ґніт сказав: «Навіщо тобі забивати мізки навчанням? Для чого тобі школа? Ліпше ходімо зі мною до Країни Розваг! Там ми більше не вчитимемося, ми з ранку до смерку лише розважатимемося!»
— А чого ж тоді ти пристав до цього кепського товариша?
— Чого?… Мій любий Бабаче, тому що я Дерев’яний Хлопчик, позбавлений розуму… і серця. О, якби в мене було хоч малесеньке серце, я б не втік од моєї доброї Феї, що любила мене, як мати, і так багато зробила для мене!.. Я тепер уже був би не Дерев’яним Хлопчиком, а дитиною, як усі. Стривай лишень, Ґноте, потрап мені під гарячу руку, перепаде тобі на горіхи!
І він кинувся до виходу. Та на порозі пригадав про свої ослячі вуха, і йому забракло духу з’явитися в такому вигляді перед чесним народом. Що ж він зробив? — Ухопив великого фланелевого ковпака і натягнув його собі на голову, насунув аж до самісінького довгого носа.
Піноккіо кинувся шукати Ґнота. Він шукав його на вулицях і майданах, у маленьких театральних балаганах, словом — скрізь. Та не знайшов. Кожного стрічного він запитував про нього, але ніхто не бачив Ґнота.
Тоді він пішов до нього додому і постукав у двері.
— Хто там? — запитав Ґніт за дверима.
— Це я, — відповів Дерев’яний Хлопчик.
— Почекай хвильку, зараз я тобі відчиню.
Десь через півгодини двері відчинилися. Піноккіо не міг із дива зійти, коли побачив Ґнота у великому фланелевому ковпаку, натягнутому по самісінький ніс!
Побачивши ковпака, Піноккіо відчув певну втіху та одразу ж подумав: «Чи не захворів мій друг на ту саму хворобу, що й я? Чи не осляча в нього лихоманка?»
Однак він удав, що нічого не помічає, і, єхидно посміхаючись, запитав:
— Як життя, мій любий Ґноте?
— Все чудово. Почуваюсь, як миша у швейцарському сирі.
— Ти це серйозно?
— Який сенс мені брехати?
— Даруй, друже, та для чого ти надів на голову ковпака, що приховує твої вуха?
— Це мені лікар прописав — я забив коліно. А ти, мій любий Піноккіо, чого ти напнув собі на носа цього фланелевого ковпака?
— За порадою лікаря, бо я забив п’яту.
— Бідолашний Піноккіо!
— Бідолашний Ґноте!
Після цього запала мовчанка, під час якої обидва приятелі насмішкувато оглядали один одного.
Нарешті Піноккіо проспівав медовим голоском:
— Скажи мені, мій любий Ґноте, ти ніколи не хворів на вуха?
— Я? Ні!.. А ти?
— Ніколи! Проте сьогодні одне моє вухо дуже мене занепокоїло.
— І в мене така халепа.
— І в тебе? А яке вухо в тебе болить?
— Обидва. А в тебе?
— Обидва. Значить, у нас одна біда на двох?
— Боюся, що так.
— Зроби мені ласку, Ґноте…