— Спробуйте, і ви побачите! А якщо нам судилося померти, то ми, принаймні, помремо разом.
І, не гаючи часу, Піноккіо пішов уперед, сказавши своєму батькові:
— Ідіть за мною і не бійтеся!
Так вони подолали чималу відстань, минули весь шлунок й увесь тулуб Акули. Та коли вони досягли місця, де починалася горлянка чудовиська, визнали за потрібне зупинитися, роззирнутися і вибрати найбільш слушний момент для втечі.
Треба сказати, що Акула була дуже стара, страждала на астму і серцеву недостатність, а тому змушена була спати з відкритою пащею. Тому Піноккіо, що стояв унизу біля пащі і спостерігав, зміг побачити зоряне небо і місячне сяйво.
— Ось і слушний момент для втечі, — прошепотів він батькові на вухо. — Акула спить, як бабак, а море спокійне і світле. Прямуйте за мною, тату! Ми скоро будемо на свободі.
Сказано — зроблено. Вони видерлися по горлянці морського чудовиська нагору і, опинившись у величезній пащі, пройшли навшпиньках по язику — язик був широкий і довгий, як садова доріжка. Але в той момент, коли вони вже було приготувалися кинутися в море… Акула розчхалася. І, чхаючи, вона з такою силою відкинулася назад, що Піноккіо і Джеппетто знову залетіли до шлунка чудовиська.
Стрімкий поштовх загасив свічку, і батько з сином залишилися у цілковитій пітьмі.
— Що ж тепер робити? — запитав Піноккіо дуже серйозно.
— Ось тепер нам кінець, мій хлопчику.
— Чому кінець? Дайте мені руку, тату, і намагайтеся не послизнутися.
— Куди ти мене ведеш?
— Ми маємо спробувати ще раз. Ідіть за мною і не бійтеся.
Піноккіо взяв батька за руку, і вони знову на пальчиках піднялись по горлянці чудовиська вгору, пройшли язиком і перелізли через усі три ряди величезних зубів. Перш ніж стрибнути, Дерев’яний Хлопчик сказав своєму батькові:
— Сідайте на плечі і тримайтеся міцніше. Все решта — моя справа.
Джеппетто всівся на плечах Піноккіо, і той упевнено стрибнув у море.
Море було спокійне, повний місяць осявав усе довкола, Акула спала, і її сон був такий глибокий та міцний, що й гарматою не збудиш.
Розділ 36
Піноккіо нарешті стає справжнім хлопчиком
Що сили працюючи руками, Піноккіо плив уперед. Незабаром він помітив, що батька стало лихоманити, адже його ноги були наполовину занурені у воду.
Від холоду чи від страху? Невідомо… Можливо, від того й того. Піноккіо вирішив, що старий тремтить од страху, і став його заспокоювати:
— Тримайтеся, тату! За кілька хвилин ми живі й здорові стоятимемо на твердій землі.
— Та де ж твій обіцяний берег? — запитав старий, щодалі більше непокоячись і напружуючи зір, як старий кравець, який засиляє нитку в голку. — Окрім неба й моря нічого довкруж не видко!
— Та заспокойтеся, тату, я бачу берег, — сказав Дерев’яний Хлопчик, — будьте певні, в мене очі, як у кішки, і вночі я бачу навіть ліпше, ніж удень.
Добра душа, Піноккіо вдавав упевненість, насправді ж його мужність танула, як сніг під палючим сонцем. Сили його згасали, він дихав щораз важче. Він відчував, що не може більше плисти, а берега й справді ще не було видно.
Хлопчина плив, доки йому вистачало духу. Потім він повернув голову до Джеппетто і сказав, задихаючись:
— Любий тату… допоможіть мені… я помираю!
Батько з сином уже приготувалися до смерті, аж у цей момент почули хрипкий голос, що звучав, як засмучена гітара:
— Хто тут помирає?
— Я і мій бідолашний батько.
— Цей голос мені знайомий. Ти Піноккіо!
— Цілком правильно. А ти?
— Я Тунець, твій товариш по нещастю в череві Акули.
— Як же ти зумів втекти?
— Я наслідував твій приклад. Ти показав мені, як це робиться, і я також утік услід за тобою.
— Мій любий Тунець, ти з’явився вчасно. Благаю тебе іменем твоїх діток: допоможи нам, інакше ми пропали.
— Охоче, від щирого серця! Візьміться за мого хвоста, і я вас потягну. За чотири хвилини ви будете на березі.
Піноккіо і Джеппетто, як ви самі розумієте, не змусили двічі просити себе. Та замість того, щоб узятися за хвоста, вони осідлали Тунця, вирішивши, що так зручніше.
— Не важко тобі? — запитав Піноккіо.
— Важко? Що ти! Мені здається, що на моїй спині лежать дві мушлі, — заспокоїв їх Тунець, що був сильний, як угодоване теля.
Досягнувши берега, Піноккіо зістрибнув сам, а потім допоміг зійти батькові. Після цього він схвильовано сказав Тунцеві:
— Друже мій, ти врятував мого батька. Мені навіть бракує слів… Дозволь мені принаймні поцілувати тебе на знак моєї вічної вдячності.